На 54-му Київському кінофестивалі «Молодість» показали цьогорічного володаря каннської «Золотої пальмової гілки» – стрічку «Просто випадковість» опального іранського режисера Джафара Панагі, найвідомішого представника і безумовного лідера іранської «нової хвилі», яскравого і водночас максимально неагресивного противника авторитарної ісламської теократії. І звісно, треба розуміти, що рішення каннського журі було правильним і важливим не стільки з художньої точки зору, скільки з політичної (хоча загально відомо, що набагато більш політичним за Канни є фестиваль Берлінський, який свого часу віддав «Золотого ведмедя» фільму Панагі «Таксі»; втім іще раніше антирежимному режисерові дістався венеційський «Золотий лев» за картину «Коло», а ще раніше «Золотий леопард» Локарно за «Дзеркало»…; щоправда варто також згадати, що саме з Канн, котрий нібито останнім з провідних кінофестивалів світу вшанував іранського опозиціонера головною нагородою, власне і почався тернистий міжнародний шлях забороненої на батьківщині творчості Панагі, коли далекого 1995 року постановник отримав «Золоту камеру» за свій дебютний повний метр «Біла куля»).
Події розгортаються не в Тегерані, а в рідному для Панагі провінційному іранському Азербайджані (саме там режисер народився і виріс, хоч і давно вже проживає в столиці). Сюжет «Просто випадковості» розпочинається власне з просто випадковості: аварії на дорозі. Пізно ввечері чоловік і батько за кермом автівки, в салоні якої знаходяться вагітна дружина і мала донька, посеред зовсім темного шосе випадково збиває собаку (набожна жінка повторює, що «це лише випадковість, тато ненавмисно» і що «те, що має статися, неодмінно станеться», і що «Аллах напевно що невипадково послав собаку на цю дорогу перед їхнім авто»; а дівчинка все рівно повторює, що «тато вбив бідолашного песика»). Через зіткнення машина потребує незначного ремонту, і незнайомцеві допомагає механік у гаражі поблизу. В цей час інший автомеханік на ім’я Вагід, що розмовляє з матір’ю по телефону, щось жахливе впізнає в тому випадковому незнайомцеві, звертаючи увагу на його протез замість однієї ноги. Наступного дня Вагід вистежує чоловіка і серед білого дня (де, до речі, нам знову показують пса, іншого, що туди-сюди перебігає дорогу, і машини йому безперервно сигналять) викрадає…, перед тим добряче вдаривши дверцятами свого фургону і ще зверху лопатою по голові.
Надалі ми дещо розгублено спостерігаємо запеклу, нервову, панічну, істеричну жорстокість Вагіда щодо викраденого чоловіка з протезом. Але поступово з того, як механік жаліється на відбиті нирки і свою принизливу набуту інвалідність, як звертається до незнайомця як до прорежимного вертухая і фанатика-садиста…, стає зрозуміло, що Вагід пережив арешт, ув’язнення і тюремні тортури (як з’ясується пізніше, всього-на-всього за страйк, адже аж вісім місяців не отримував зарплатню) і начебто завдяки протезові впізнав свого мучителя, котрого через пов’язку не бачив жодного разу, проте постійно чув стукіт і скрип його штучної ноги… Чоловік же, котрого Вагід уже майже закопує живцем у пустелі, запевняє, що той його з кимось сплутав, і зрештою механік починає сумніватися…
Поступово історія перетворюється на роуд-муві (місцями навіть злегка комедійне чи чорнокомедійне, якщо такі визначення хоч трохи доречні щодо людей, навіть вигаданих, які постраждали від тотально антигуманної теотиранічної іранської системи) й обростає додатковими різношерстими персонажами: весільною фотографкою, нареченою в білій весільній сукні, нареченим у нарядному костюмі, дуже лютим несамовитим ексцентриком, готовим розірвати викраденого на шмаття – всі вони (крім заможного нареченого) виявляються колишніми політв’язнями і жертвами ката на прізвисько Дерев’яна Нога… і впродовж кількох годин намагаються зрозуміти, той це чоловік запертий і зв’язаний у фургоні, що колись знущався над ними і переламав їхні життя, чи не той…; а якщо навіть той, то чи варто вдаватися до насилля і протиправ’я, адже насилля і протиправ’я – інструменти режиму, котрому якраз пручається їхній вільний здоровий світогляд; і якщо навіть той, то чи варта зла помста того, щоби спаплюжити свої життя, котрі ледве-ледве після пережитих травм хоча би трохи наблизилися до норми і спокою…
Аж до самої кульмінації режисер начебто змушує і своїх героїв, і нас, глядачів, сумніватися в особистості антагоніста: справді він є лиходієм чи лише постраждалим через дурну просту випадковість і збіг нетипових обставин. Однак насправді Панагі вже у найпершій сцені, коли чоловік збиває собаку машиною, дає нам підказку: хіба ж може бути Людиною той, хто… ні, не той, хто випадково збив нещасну тварину (це дійсно може статися з будь-ким), а той, хто, чуючи скавучання (адже пес не помер одразу на місці), навіть не спробував допомогти і відвезти зраненого звіра до ветеринара…; той, хто просто лишив як є і поїхав собі, витерши ганчіркою і буквальну, і фігуральну кров на руках… І безумовно, саме Панагі як ніхто з інших митців має виключне право виносити на екран таку от дилему: помститися катові (а в його обличчі і самій системі) чи відпустити (і мучителя, і разом із мучителем свою травму).
«Просто випадковість» є першим за багато років фільмом, який Панагі зробив уже на свободі, адже 2023 року режисера нарешті звільнили з-під домашнього арешту (в ході котрого, варто нагадати, постановник попри офіційну заборону знімати кіно все рівно умудрявся знімати фільми і передавати їх на флешках, схованих у тістечках, до Європи на провідні кінофестивалі). І саме будучи на свободі, кінематографіст дозволив собі поміркувати про доцільність і… гуманність помсти. Зовсім неважко здогадатися, до якого висновку в цьому непростому виборі дійшов Джафар Панагі, котрий завжди був і напевно завжди буде справжнім великим гуманістом. І вже на тому етапі, коли Вагід ще сумнівається, проте раптові пологи дружини ворога (гіпотетичного ворога) і народження нового невинного життя перекреслюють чи принаймні переважають ще кілька умовних хвилин тому одержиму жагу завдати поганцеві болю і смерті (гуманізм працює лише так: життя має перемагати смерть, а добра має бути сумарно більше за зло… чи принаймні віра в добра правильність має бути сильнішою за віру в зла справедливість), відповідь на запитання режисером уже дана: відплата не є хоча би комусь потрібною і хоча би для когось цілющою (принаймні не така, не тут, не так, не тій людині…).
І хоча весільна сукня незворотно забруднена (в бруд, не у кров), весілля все ще може і зрештою має відбутися як метафора того, що для всіх надломлених, переломлених, глибоко фізично і ментально травмованих усе ще може і зрештою має настати завтрашній день (можливо не те щоби по-справжньому і беззаперечно світлий, допоки систему не змінено, але принаймні не безпробудно темний). І так, допоки (повторюся) систему не змінено, скрип і стукіт Дерев’яної ноги (алегоричної, ну звісно ж, як кульгавої персоніфікації деспотичного бича) буде перманентно чи щонайменше періодично з-за спини наближатись і жахати до заціпеніння… Проте потім буде віддалятися…
Анастасія Лях
Просто випадковість (Yek tasadef sadeh, It Was Just an Accident)
2025 рік, Іран/ Франція/ Люксембург
Продюсери: Джафар Панагі, Філіпп Мартен, Давід Тіон
Режисер: Джафар Панагі
Сценарій: Джафар Панагі
У ролях: Вагід Мобассері, Маріам Афшарі, Ебрагім Азізі, Гадіс Пакбатен, Маджид Панагі, Мохамад Алі Ельясмехр
Оператор: Амін Джафарі
Тривалість: 105 хвилин/ 01:45
