Хранитель (Keeper)

П’ять років тому режисер і сценарист Оз Перкінс (горор-майбутнє котрого, здається, було вирішено заздалегідь: спершу, коли він народився первістком актора Ентоні Перкінса, сумнозвісного екранного маніяка Нормана Бейтса; вдруге, коли дебютував у кадрі в якості юної версії канонічного антигероя свого батька у сиквелі «Психо 2»), до того як випустити більш відомі жахи «Довгоніг» і «Мавпа», зняв дорослу екранізацію відомої німецької фольклорної казки «Гретель і Гензель» про ту саму відьму, що живе серед темного лісу у пряниковому будиночку, заманює і жере негодованих, спраглих до будь-яких хлібних крихт діточок у часи Великого голоду, та кмітливим брату і сестрі вдається її перехитрити, тож зрештою ненаситна дітожерка сама опиняється у власній печі.

І от тепер, представивши свій новий горор «Хранитель» (хоча правильніше було би перекласти «Утримувач», але якщо в сенсі «хранителя давнішніх цінностей подовжувати чи принаймні поліпшувати чоловіче життя за рахунок життя жіночого»…), Оз Перкінс, можна сказати, повернувся до тієї самої казки, тільки замість голодних дітей показав спраглих до романтики закоханих, котрих жага піднесених почуттів і солодощів у стосунках обдурює так само, як фейкові делікатеси у чаклунській хижі-пастці. Власне, Великим голодом двадцять першого століття на відміну від буквального голоду середньовіччя Перкінс називає пошук романтики і кохання через нескінченні онлайн-знайомства і нескінченні дивні (у найкращому випадку), химерні, крінжові, епічно провальні, небезпечні, жахливі і навіть смертоносні побачення… (проте напевно що на відміну від, приміром, фільму «Свіжатинка» про фатальний результат таких от побачень, закоханостей і поїздок у віддалений від цивілізації заміський будиночок для суперромантичного вікенду… «Хранителю» не вистачає сатири і зухвало-тверезого характеру).

За сюжетом не дуже молоді закохані Ліз (Тетяна Маслані) і Малкольм (Россіф Сазерленд), які зустрічаються вже близько року, вперше вирушають до його заміського будиночку на особливі вихідні лише удвох. Він – лікар, вона – художниця. Він придбав і повісив на стіну її доволі дивну (сумнівної арт-цінності) картину. Виглядають вони максимально звичайною і скромною парою, і треба сказати, що він аж ніяк не є схожим на спокусника і соціопата (але в передмові нам зі зрозумілим прямим натяком показують довгий відеоряд дуже різних жінок, належних до начебто різних епох, які спершу дивляться в камеру типово наївно-закоханим, дитячо-ірраціональним поглядом, а потім… кричать і певно що помирають), а вона точно не є типовою кралею, котру вигулює дядько з товстим гаманцем і сексистськими манерами… Проте саме таким, хто вигулює, виявляється кузен Малкольма, що непрохано завалюється в гості і псує романтичний вечір, а кралею без мізків виявляється подружка-модель кузена…

На додачу до цієї ложки дьогтю в бочці меду (хоча Ліз – не дурепа і начебто на мед не сідає, принаймні обмірковує всі за і проти перед тим, як сісти) починають відбуватися й інші незатишні, м’яко кажучи, речі… від шоколадного торта, залишеного невидимою домогосподаркою в обгортці, вимазаній шоколадом наче лайном (і якщо вірити кралі-моделі, на смак теж «як лайно») до «когось» (чи «чогось»), хто підглядає за Ліз у ванній і повторює її малюнок на склі: теж дмухає і виводить невидимим пальцем кривеньке сердечко…

Романтика за Озом Перкінсом – це скринька Пандори, котра відчиняється і вивільнює купу таких жахів і чорних секретів, про які навіть здогадатися важко. Романтика – це пряниковий будинок лютої відьми, хижа серед темного-темного лісу, де смаколик на щедро накритому обідньому столі може обернутися суцільним пеклом (в буквальній печі чи фігуральній) і зрештою дикою-предикою загибеллю як знущальницькою карою за жагу… романтики, що вимикає і тверезий розум, і захисні інстинкти. Романтика – мед, на який сідає охоча до солоденького муха і намертво приклеюється до його (її) липкої сутності. Відповідно романтичні закохані – ті самі діти в часи Великого голоду, що неуклінно прямують до капкану в пряниковій хатині.

Проте паралельно Перкінс пропонує подивитися на історію відьми під інакшим кутом: як на жертву тих старих патріархальних соціальних моделей, коли навіть чисті незаймані хлопці апріорі були чоловіками, що б’ють, убивають, добивають, ув’язнюють, експлуатують беззбройних жінок і виправдовують свій засвоєний ще зі спермою батька садизм «полюванням на відьом». У такому разі поганий пряниковий будинок, який харчується і живе завдяки дурнуватій романтиці, здатен обернутися проти того, хто нібито уклав з ним домовленість і нібито убезпечив себе від потрапляння на лопату і в піч.

Інша справа, що «Хранитель», якому більше би за псевдолінчівський сюр на кшталт танців карликів і велетнів довкола Лори Палмер пасувала би гостра сатира, не дуже спромігся продумати свою дорослу казку до деталей і чітких морально-гендерних висновків, хоча намагання поєднати такі несумісні не по-дитячому лячні і кровожерливі феєрії, як історія Гретель і Гензеля в епоху реального колосального безхліб’я та історія Синьої Бороди в епоху реальної колосальної чоловічої домінанти і чоловічої безкарності, можна назвати потенційно цікавим і не позбавленим кінематографічно магічного… бобового зернятка… Тим паче що борода Россіфа Сазерленда ховає не набагато менше кровосисних XY-бліх, ніж борода Оскара Айзека в сай-фай-горорі «Ex Machina»… А Тетяна Маслані дійсно значно більше за більшість актрис схожа на жінку із протиотрутним раціо, здатним жорстко подолати романтичні токсини і… відмовитися від гівняного торта…

Анастасія Лях