Вічність (Eternity)

На перший погляд здається, що це просто ще один ромком (а точніше фантазійний ромком) про банальний стереотипний любовний трикутник (Елізабет Олсен, Майлз Теллер і брат Ньюта Скамандера з «Фантастичних звірів» і можливо новий Джеймс Бонд Каллум Тернер, якого у фільмі наполегливо називають красунчиком і ідеалом). Але насправді це не легковажна, а псевдолегковажна історія про хоч і вигаданий, але тим не менше дійсно непростий і без перебільшення вирішальний вибір, який відповідає на одвічне запитання, що саме є кохання і… що саме є «вічне кохання»… (і забігаючи наперед та цитуючи назву іншого відомого ромкому, відповім: вічне кохання – це реальне кохання).

Сюжет починається зі сперечання в салоні авто. Суперечка відбувається між старим сивим подружжям, яке, здається, разом уже ціле життя і так само ціле життя перемовляється і заїдається одне з одним з різних несуттєвих (а інколи суттєвих) дрібниць, бо вона все життя любить холод і відпочинок у горах, а він – спеку і відпустку на пляжі… Трохи пізніше старий, сховавши її крапельницю під рукавом (дружина хвора на рак четвертої стадії) перед тим, як зайти у гості до дітей і онуків, і наостанок скуштувавши свої улюблені солоні брецелі та вдавившись від виду раптово витягнутої з пильної шафи вінтажної світлини, де зображено весілля його дружини з її першим чоловіком, що зовсім молодим трагічно загинув на фронті Корейської війни…, помре від інфаркту… і прийде до тями у поїзді, що мчить у невідомому напрямку і везе його старого, що чомусь виглядає як у тридцять, та купу інших так само розгублених пасажирів у химерну далечінь…

Далечінь виявиться потойбіччям. Але не традиційними раєм або пеклом, і навіть не чистилищем (бо в атеїстично-канцелярському всесвіті «Вічності» нічого з того не існує, і замість янголів померлих супроводжують звичайні помічники в типово офісному корпоративному одязі, а замість Бога є… якийсь такий начальник Френк, а у Френка є начальник Том, а у Тома є начальник…), а чимось на кшталт зали очікування перед вирушенням на станцію і посадкою в поїзд, який дасть останній гудок і назавжди відправить абсолютно кожного з мільйонів і мільярдів клієнтів (і неважливо, хорошою людина була за життя чи поганою…, ніхто тут не ділить і не судить) одним-єдиним маршрутом в обрану «вічність»…, себто в обране (після відведеного часу на ретельні роздуми і зважування) місце (із запропонованих рекламними щитами і маркетинговими акціями), де душа покійника залишиться навіки вічні…

Головний герой Ларрі (Майлз Теллер) – той, що вдавився брецелем, – вирішує поки що не обирати жодну із «вічностей» і дочекатися прибуття своєї коханої Джоан (Елізабет Олсен), яка от-от має померти від раку, щоби відправитись у якусь затишну «вічність» разом, адже разом вони прожили більше ніж півстоліття на землі і решту «позаземного» буття теж мають прожити неодмінно спільно, пліч-о-пліч, рука в руку… (ну, так думає Ларрі). Та правила тут суворі і непорушні: тиждень на роздуми дається з перебуванням у комфортному готельному номері, а далі, якщо так нічого і не обрав, опускаєшся буквально у підвал, у крихітну капсульну кімнатку метр на метр з вузьким одинарним ліжком і простроченим хумусом у затхлому холодильнику… А далі, якщо так і не обрав, то змушений будеш тут працювати: якщо пощастить – барменом чи типу того, якщо ні – прибиральником… Ну а якщо вже обереш, але потім надумаєш передумати, – дуля без маку (брецель без солі) тобі замість інакшої вічності; а спробуєш утекти – впіймають стражі (копи) і кинуть до чорної порожнечі… (ні, не до пекла, а до такого собі «ніщо»).

Персональна помічниця Ларрі (сповнена комедійного шарму Да’Він Джой Рендолф, яка отримала «Оскар» за роль другого плану в «Залишенцях» і зіграла напористу видавчиню героїні Сандри Буллок у «Загубленому місті») щиро, проте стримано вболіває за свого клієнта (та зрештою він у неї не перший і не останній, і поміч померлим – просто робота). І наприкінці першого тижня Ларрі… таки збирає валізи на пляж…, аж поки в останню мить не бачить на станції серед новоприбулих свою прекрасну (і молоду) Джоан… І от казочки міг би настати кінець про «жили довго і щасливо у нескінченній вічності»…, та виявляється, що барменом у місцевому барі (харизматично) орудує чарками і келихами той бездоганний і незрівняний Люк – перше велике кохання Джоан, яке стало ще більшим через трагічну обірваність – , що загинув на Корейській війні, і більш того цей ідеал, який так і залишився в пам’яті дівчини (жінки, бабусі) нездійсненною мрією і втраченим шансом на цілковите утопічне голки-не-підточиш (позбавлене дрібних рутинних сварок, побутової сірості, іпотеки, кредитів, сперечань про покупки частинами і бюджетну локацію для нудної родинної відпустки на середньостатистичний пляж, де всі лежать як кілька в консерві…) гіперромантичне щастя…, чекав на Джоан аж 67 років…

Треба сказати, що ми, глядачі, одразу твердо вболіваємо за Ларрі, бо автори дають відчути безсумнівно і без зважання на піднесеність (ясно що ілюзорну) відточеного максималістською юністю до стану вирваної з поетичних рук нірвани першої надривної колосальної любові…, що саме так є правильно. Проте водночас режисер і сценарист Девід Фрейн не обирає пройти до кінцевої точки очікуваним і легким шляхом. Сюжетну «проблему» він не вибудовує суто для виду і номінально, а конфлікт розкопує до більш екзистенційної глибини, ніж примітивна задача трикутника і третього зайвого. І навіть якщо він певним чином штовхає аудиторію до антипатії щодо красунчика Люка, пізніше він же натякає на співчуття до людини із зумовленою буденно-нещасливими обставинами (адже війна – це теж буденність зрештою, лишень трохи більша за буденність поламаної пральної машини) порожнечею всередині однієї єдиної фантазії-ремінісценції замість реально реального життя і реально реальних (матеріальних, а не вигаданих) спогадів.

Зважаючи на домішок потойбіччя в формулу романтичної комедії (хоча тут радше романтичної драмедії), не варто паралелити «Вічність» із доволі старим і доволі примітивним (з геть іншої епохи, коли зірка «В центрі уваги» і «Бідолашних створінь» ще був зеленим – ні, ще не Халком – жовторотим майже «королем» ромкомів і стандартно грав дуже хороших дуже домашніх хлопців, з якими дівчата товаришують за шкільною партою і до яких потім повертаються після низки аб’юзивних стосунків із мачо) фільмом «Між небом і землею» («Як у раю») з Марком Руффало і Різ Візерспун. Адже «Вічність» абсолютно точно висловлюється дотепніше за кімнатні розмови із привидами й оригінальніше за стирання рожевим ластиком кордону між небесами й асфальтом.

Тим, як детально і структурно влаштований «післясмертний» світ, стрічка швидше нагадує піксарівський мультик «Душа», де так само зіштовхуються і поєднуються у симбіозі наївні і водночас дуже дорослі питання. І інколи навіть здається, що той або інший жарт стилістично ідеально лягає на територію найрозумніших і найпсихологічніших проєктів Pixar на кшталт згаданої «Душі» і двох частин «Думками навиворіт». Приміром, дотеп про те, що в цьому світі, куди вирушають померлі і де кожен набуває вигляду того свого віку й часу, коли він був найщасливіший…, багато дітей, багато молодиць і молодиків, крапля старих (як то земна подруга Джоан, яка лише після смерті свого старого чоловіка дозволила собі, старій бабуні, не глушити в собі лесбійство і нарешті відчула істинні щастя і свободу) і… зовсім немає підлітків (жарт, який можна поставити містком між «Душею» і «Думками навиворіт 2», тобто містком між архітектонікою й організацією загробної канцелярії і розкладанням по полицях кошмарної підліткової тривожності і нищівної підліткової самоненависті, котрі дійсно перетворюють пубертат на найгірший відрізок життя).

Автори вільні і незаангажовані в комедіантстві про расизм і про маркетинг, і про расизм як маркетинг (у цій загробній адміністрації є, приміром, переповнені «вічності» sold out і навпаки, викреслені з піар-кампанії «вічності», що повністю втратили актуальність через політкоректні зміни в суспільстві, себто расистські «вічності», де клієнти все рівно застрягли навічно попри зміну соціальної політики, і ті «вічності» через випадіння з оновленої системи навіть не патрулює поліція, тобто не контролює дотримання правил і не шукає в тих забутих місцинах порушників, але «бідолашним» втекти і сісти на будь-який інший потяг все рівно вдасться навряд чи, бо вибір є вибір і він уже зроблений…, тобто від расизму жодному американцю довічно не відмитися); так само вільні в комедіантстві про вільну орієнтацію («Так, за 67 років я переспав із кількома жінками… і раз із чоловіком…, два рази…», – зізнається Люк); так само вільні в комедіантстві про війну («Це несправедливо, що всі забули про Корейську війну. Назнімали фільмів і про Першу світову, і про Другу, і про В’єтнам…, і нічого не знали про Корейську, тільки «Польовий шпиталь»…, о, ти неодмінно маєш його подивитися», – каже Люкові Ларрі про легендарну комедію Роберта Олтмена і не менш легендарний однойменний серіал) і так само вільні в (чорному, крінжовому) комедіантстві про смерть, навіть про смерть дитячу («Чого вилупився?! Цей сумний малий насправді бридкий стариган. – Ні, я помер у 9 років. Машина збила. – …….. Ну, принаймні смерть була швидкою. – Ні, я помирав довго. Довго-довго-довго…»).

Варто також відмітити, що «Вічності» (попри те, що суто в акторському плані Майлз Теллер і Елізабет Олсен нібито і звучать, і виглядають менш зріло за Коліна Фаррела і Марґо Роббі) вдалося те, що взагалі не вдалося «Великій сміливій красивій подорожі»: пройти (і провести глядача за собою) коридорами різних, темних і світлих, спогадів так, щоби наприкінці великої, сміливої, красивої подорожі ми зрозуміли, без нав’язливої солодкості в картинних сльозах (із сіллю на кренделях) і без сентиментів, що справжнє життя, за яке помираємо, – це не мрія про казку, а втамування реальністю…, і лише за реальність (яка не є ні раєм, ні пеклом, але геть усім, що нам дано) варто довічно боротися.

Анастасія Лях