Здохни, коханий (Помри, моє кохання, Die, My Love)

Аж через чотирнадцять років після «Щось не так із Кевіном» шотландська режисерка Лінн Ремсі, озброєна тим самим дуже чорним і місцями моторошним гумором, повернулася до теми травматичного материнства, знявши знову ж таки замість очевидної драми чи драмедії жінкоекзистенційний побутово-сюрреалістичний трилер або навіть жінкоекзистенційний побутово-сюрреалістичний горор, який є значно ширшим, об’ємнішим за історію післяпологового психозу, що лежить на поверхні цього темного-темного-темного моря, наче верхівка айсберга. А Дженніфер Лоренс, гола на екрані і буквально і фігурально (котра під час зйомок сама була вагітна), розбурхала і підняла з тієї морської гладі хвилю колосального цунамі.

Старим майже квадратним форматом зображення (що тут символізує тісні рамки, в яких застрягла головна героїня і з яких для неї немає раціонального виходу, лише ірраціональний шлях «кінця світу») відкривається перший кадр: наскрізний вид ізсередини занедбаного покинутого будинку, по якому наче пройшовся невеликий ураган і поривами вітру видув звідти усіх людей, надувши замість живих мешканців саме сухе мертве листя… (присутність спустошливої бурі в тому домі так і залишиться до самого кінця навіть тоді, коли оманливою суто зовнішньою ілюзією гучність торнадо на ім’я Грейс намагатиметься заглушити милий косметичний ремонт і акуратний порядок із випрасуваною скатертиною і гарячим пирогом на обідньому столі).

У цей будинок десь в монтанській глушині (де застрелився дядько головного героя і де батьки героя живуть по сусідству, хоча загалом сусідів тут небагато, значно більше лісу і можливості пальнути з рушниці так, щоби ніхто не почув) з Нью-Йорка переїжджає молода закохана творча пара музиканта Джексона (котрий жодного разу в кадрі ні на чому не грає) і письменниці Грейс (котра пише «великий американський» дебютний роман, але жодного разу не нашкрябує ані рядочку). Після народження сина молода жінка, затиснута всіма можливими кризами (шлюбною, творчою, післяпологовою, особистісною, екзистенційною…) в місці, де ідилічна пастораль дорівнює пекельній порожнечі, починає не стільки божеволіти (і в божу волю, що веліла жінці бути матір’ю, господаркою і дружиною, вона точно не вірить), скільки скаженіти…

Неважливо, чим саме займається на екрані Лоренс (полює на мух з мухобійкою чи роздирає нігтями аж до крові квіткові шпалери, чи повзе навкарачки крізь високу траву, чи просто ходить будинком у м’якому бавовняному ліфі знову ж таки у квітковий принт, в якому одна грудь на місці, а інша стирчить назовні…), геть усе вона робить із нігілістською твердістю жінки в стані фонтрієрської (чи біляфонтрієрської) постмеланхолії. І треба сказати, що такий неочевидний і різнокаліберний акторський тандем із Робертом Паттінсоном тут є ідеальним, адже Дженніфер Лоренс незалежно від віку відчувається і звучить (не виглядає, а саме відчувається і звучить) набагато більш зріло і… складно…, і та зрілість (подекуди навіть перезрілість) актриси грається із ніжно зеленим недоростком, м’яким тілом і м’яким риком (писком) партнера, як кіт із мишеням.

Справа в тому, що Лоренс абсолютно завжди (починаючи від прориву в «Зимовій кістці») виглядала перед камерою (і цілком можливо, що і поза нею) так, ніби наприкінці її героїня всіх повбиває (чи затрахає до смерті, чи просто заплює…, чи накриє хвилею презирства, стрибнувши в дитячий басейн без купальника…). І навіть якщо за сценарієм убивств не було, вона несла цю готовність так просто і буденно, наче несе пакет з продуктами із супермаркету… Тож Ремсі ясно що експлуатує ту готовність на повну… У найкрутішому (найавангардистському) кадрі Грейс замість того, щоби написати бодай рядок майбутньої (фантомної, певна річ, як і сімейне щастя та професійно-творча реалізованість) книги, безладно (чи абстрактно експресіоністськи в дусі Джексона Поллока) ллє на папір чорнило (чи чорну фарбу), і в цей самий момент з її оголеної груді сочиться молоко (бездоганно ефектна ілюстрація думки, що материнство паскудить чи принаймні сильно видозмінює творчу діяльність і творчий потенціал), чорний і білий потоки змішуються, і картинка безшовно переходить в зображення нічного неба: білих зірок на чорному тлі. В телескоп на галявині перед будинком дивиться Джексон (котрому умовним Поллоком теж, судячи з усього, не стати) і не розуміє, чому його байдужій коханій не подобаються зірки. «Мені нудно, я пішла. – Тобі нудно зі мною? – Ні, зі всесвітом».

У тому-то, власне, і є проблема. Не в шлюбі (щасливому чи нещасливому), не в материнстві (щасливому чи нещасливому), не у кар’єрі (успішній чи неуспішній), не у творчості (реалізованій чи нереалізованій)…, а в цілому всесвіті, до якого звичайна земна жінка має величезні претензії. А більш лінійно скроєні чоловіки (в сенсі рід чоловічий) непідйомну вагу тих претензій ні осягнути, ні тим паче винести на дуже умовно мужніх плечах не здатні… І ця жіноча історія є нескінченною. Бо навіть тоді, коли здається, що сокиру війни (і ніж психозу) закопано…, якийсь пес починає розкопувати в землі присипані істерії і тригери (кістки якось застреленого посеред ночі собаки, що надто багато скавучав, не витримуючи жіночої біполярки). І тоді… битва з неправильно влаштованим космосом заходить на нове коло…

Анастасія Лях