Ні, Пітт – це не ім’я і не прізвище головного героя. Це жаргонізм, яким послуговується персонал державної лікарні в місті Піттсбург (Пенсильванія), котрій присвячено цей медичний процедурал від HBO Max. Так дещо фамільярно і дещо зневажливо працівники звуть місце своєї важкої і начебто надто важливої як для односкладового слова «пітт» роботи. Не тому, що вважають нескінченні порятунки людських життів (і нескінченні втрати людських життів) такими ж лайном і рутиною, якими є будь-яка інша робота (хоча напевно що таки вважають і мають на те право). А тому, що (ну звісно ж) змушені «творити дива» в умовах перманентного недофінансування і стабільного надлишку пацієнтів, які годинами чекають на свою чергу чи на вільну палату у коридорах і там же, у коридорах, інколи помирають…
В центрі уваги – відділення невідкладної допомоги, яким керує доктор Майкл «Роббі» Робінавич (актор Ноа Вайлі, котрий через тридцять років після культової «Швидкої допомоги» і ролі лікаря Джона Картера – другого красеня після доктора Росса у виконанні Джорджа Клуні – повернувся до тієї самої медичної процедурної драми разом із тими самими продюсерами і сценаристами). У постпандемічні часи він усе ще постійно згадує жах пікових ковідних місяців, хаос і втрати, паніку і розгубленість…, і намагається віднайти душевний баланс між невтомною боротьбою за життя і спокійним прийняттям даності смерті… Його чергова зміна (котра вперше припала на річницю смерті близької людини) починається зі знайомства з новими інтернами (серед яких одна брутальна вискочка, один ботан, одна закомплексована відмінниця й одна… донька завідувачки хірургічного, що на першому ж bloody fountain втрачає свідомість) і з подвійної м’ясорубки в метро: небіла жінка-іммігрантка впала на рейки (чи її штовхнули через расову нетерпимість), а сторонній чоловік травмувався слідом, бо намагався допомогти… (пенсильванська ментальність, як відомо, хоч і належить до північних штатів, але між ліберальністю і ксенофобією ділиться приблизно навпіл).
З одного боку, може (майже справедливо) здатися, що «Пітт» нічого принципово нового в досить старому телевізійному жанрі не пропонує (хоч і виглядає безперечно достойнішим і правдивішим за «Пульс» на Netflix), і підвищеним реалізмом на кшталт калових випорожнень в судно (і на внутрішні частини стегон), дефібриляції на голі немолоді груди, фонтануючого сечею пеніса юродивого безхатька… сучасного глядача навряд чи здивуєш. Але з іншого боку, навіть на тлі таких еталонних зразків, як уже згадана «Швидка допомога» й апофеоз харизматичного медичного цинізму «Доктор Хаус», серіал «Пітт» помітно вирізняється.
Якщо лікарі чиказької «Швидкої допомоги» (тобто актори в лікарняних образах чиказької «Швидкої допомоги») крім безпосередньо швидкої допомоги багато займалися мелодраматизмом, особистими негараздами і справами романтичними, то «піттівці» на неробоче і другорядне майже не відволікаються. Якщо доктор Ґреґорі Хаус був загадковим детективом медичного середовища (керівником діагностичного відділу) й, озброєний мізантропічним сарказмом, повільно виношував, наче глазурованого малюка на верхівці весільного торта, феєричний діагноз не задля порятунку життя, а задля торжества свого генія…, то доктор Майкл Робінавич цілковито навпаки, є прозорим прозаїком і, озброєний раціональним гуманізмом, по можливості швидко ухвалює рішення (і вчить швидкості своїх підлеглих) і силиться (так, усе ще і досі силиться попри десятиліття практики і сивину в бороді) змиритися з тим, що торжество смерті – теж благо (а подекуди просто хвилина робочої години робочого дня, як, приміром, для водія автобуса довге червоне світло на світлофорі, а для продавця хот-догів скисла упаковка кетчупу).
Ризикований вибір формату «реального часу» одночасно і підіймає «Пітт» над рештою подібних шоу, і… жбурляє глядачеві об голову цей сумнівної необхідності і ще більш сумнівного задоволення досвід. Сезон із п’ятнадцяти серій дорівнює одній-єдиній п’ятнадцятигодинній зміні, тобто кожна серія є ані більшою, ані меншою за робочу годину у вигаданому піттсбурзькому травматологічному центрі. Тож автори буквально підсовують глядачеві випробування: відбути разом із персонажами одне гіпернасичене чергування, в котрому проблема застряглого у вусі таргана розмежовується надтонкою перегородкою з трагедією атрофії лобової частки мозку… і котре без перебільшення здається нескінченним… нескінченним місивом людей, історій і кінців (інколи буквально анатомічних, але здебільшого буквально фізіологічних у поєднанні з ледь помітним і твердо ненав’язливим натяком на екзистенцію).
Насправді той факт, що автори так чітко та ясно зосереджуються на факті смерті (на смерті як факті), робить «Пітт» унікальним проєктом і в контексті медичних процедуралів, і в контексті телебачення загалом, яке навіть в сюжетах про фаталь фіналь наполегливо виношує ідею виживання якщо не плоті, то хоча би (або ж передовсім) душі. Тим часом доктор Робінавич (саме так, не Робінович, а Робінавич, бо він – ідейний носій помилки, котра, як зі штанів чи білого чорного халату не вистрибуй, все рівно стається і по життю, і на медичному столі) наполягає на крихкій цінності безболісного (благо, морфію навіть за умов перманентного недофінансування в лікарняних шафках вистачає) відходу і нечіпляння за шанси, котрі без шансів на шану і до природи, і до науки. Хіба що шана до шансу на похибку його деколи робить м’яким і на долю секунди замріяним…
Анастасія Лях
Пітт (The Pitt)
2025 рік, США
Продюсери: Р. Скотт Джеммілл, Джон Веллс, Ноа Вайлі, Ерін Джонтоу, Джо Сакс
Режисери: Джон Веллс, Аманда Марселіс, Деміен Маркано, Джон Кемерон, Сілвер Трі, Куйен Тран
Сценарій: Р. Скотт Джеммілл, Джо Сакс, Ноа Вайлі, Сімран Байдван, Синтія Адарква, Валері Чу
У ролях: Ноа Вайлі, Трейсі Айфічор, Патрік Болл, Кетрін ЛаНаса, Фіона Дуріф, Тейлор Дірден, Супрія Ганеш, Іза Бріонес, Джерран Гауелл, Шабана Азіз, Сепіде Моафі
Оператор: Джоанна Коельо
Композитор: Гевін Брівік
