Можливо, це єдина кінофраншиза, яку дійсно можна і варто продовжувати нескінченну кількість разів (абсолютно не дивлячись на те, що західні критики її вже поховали, тобто думають, що поховали, бо їм сильно сподобалося таврувати сьому главу статусом «найгірша») навіть після гіпотетичної (себто неминучої рано чи пізно) смерті головної героїні Сідні Прескотт у незмінному виконанні Нів Кемпбелл (акторки з, по суті, єдиною роллю у фільмографії, якої виявилося цілком достатньо для статусу поп-ікони). Головне, щоби кожного разу повноцінно відпрацьовували і слешер-кліше, і паралельно сатира на слешер-кліше; щоби глядач, не напружуючись і сміючись, продовжував щоразу гадати, хто саме (і в якій кількості) ховається за маскою Ghostface; щоби квітнула винахідливість мізансцен з ударом ножем; щоби сюжет невтомно підтримував принцип міз-ан-абім, тим самим із кожним разом усе міцніше фіксуючи усталеність безкінечної історії не конкретної героїні на ім’я Сідні Прескотт, а синекдотичного образу під назвою Сідні Прескотт, про котрий ми дивимося франшизу «Крик», в якій про події франшизи «Крик» знімають франшизу «Заруба», в якій про події франшизи «Заруба» знімають франшизу…, і так далі і далі, і далі…
Зйомки сьомої частини мали стільки перепон на шляху, що, здавалося би, результат мав тріщати по швах, по яких пройшлися і гроші (Нів Кемпбелл, яка була повністю відсутня у шостому фільмі через відмову продюсерів збільшити її гонорар, намагалася врегулювати фінансове питання), і політика (Меліссу Барреру, що зіграла раптову доньку найпершого убивці Біллі Луміса, звільнили через її підтримку Палестини в конфлікті з Ізраїлем), і амбіції та пріоритети (Дженна Ортеґа, котра зіграла молодшу єдиноутробну сестру раптової доньки найпершого убивці Біллі Луміса, пішла через занятість у серіалі «Венздей», бо у серіалі вона є перша незамінна прима, як Сідні Прескотт, а не замінна третя), і незгода із тим, що політика впливає і втручається в аполітичну поп-культуру (політичне звільнення Баррери сильно розгнівало затвердженого на пост режисера Крістофера Лендона, творця дилогії «Щасливий день смерті», котра у свою чергу пародіювала «Крик» із додаванням «Дня бабака», і той зрештою, коли на додачу ще й Ортеґа пішла, самостійно звільнився).
Здавалося би, всі плани на сьомий «Крик» стрімко полетіли шкереберть, чітка концепція про продовження ланцюгової зв’язаності двох єдиноутробних сестер із дуже темним походженням однієї із них та найбільшої (і єдиної) живої легенди містечка Вудсборо Сідні Прескотт перетворилася на порожнистий хаос і тотальне нерозуміння подальшого вектору. Однак… у результаті сьома частина вийшла на великі екрани з непохитною демонстрацією не декадансу, не кризи всередині нескінченної епопеї про нескінченно різні обличчя всередині значно сталішого за нині вельми хиткий американський авторитет Примарного обличчя…, а навпаки, твердої стабільності. Цю стабільність уособили Нів Кемпбелл і повернення Сідні Прескотт до центру уваги без жодних буквальних і фігуральних «сестер» по прокляттю Вудсборо; режисура Кевіна Вільямсона (котрий уперше взявся безпосередньо за фільмування «Крику», проте всередині геть усіх «Криків» був завжди і з самого початку або як сценарист, або як продюсер, тож знову ж таки все повернулося і додому, і до принципу циклічності навіть за відсутності вже десять років як покійного «батька» Веса Крейвена); прицільна фокус-алюзія не стільки до всіх попередніх частин, скільки до оригіналу (бо сила якщо не в правді, то точно в оригіналах) і… ностальгійне повернення… не іншої, більш трендової із претензією на буцімто вінтаж, а «тієї самої» шкірянки Сідні Прескотт, якій справедливо подарували і нове дихання, і нове тіло, і… нову кров…
Вільямсон намацав упевнений і небанальний баланс між дотриманням старих непорушних правил (бо фундамент «Криків» – це базис слешер-правил, яким ця мета-франшиза і щиро вклоняється, і водночас з яких іронічно перманентно регоче, розмірковуючи уголос про доцільність і недоцільність, банальність і небанальність, адекватність і неадекватність того чи іншого трафарет-твісту…, бо здається, сьогодні кінематограф уже досяг тієї дивної і сильно проблематичної точки, коли будь-який, навіть найбільш шокуючий поворот – все рівно шаблон, а не ідея) і ревізіоністським правилопорушенням. Тобто з одного боку, як і раніше, гарненька блондинка (з вічною сінефілією до бідолашної Кейсі у виконанні Дрю Беррімор, яка у вікторині на життя або смерть фатально помилилася щодо найпершого вбивці «П’ятниці 13», яким була матір Джейсона, а не Джейсон) має стовідсотково померти в найпершій сцені (краще разом із бойфрендом). Бойфренд головної героїні (Сідні Прескотт, Сем Карпентер, доньки Сідні Прескотт…) має бути першим підозрюваним. Як і раніше, хтось із кіноманів у кадрі має, злегка задравши душного носа, нагадати, що інколи сюжети, намагаючись обдурити глядача, що добре знається на кліше, зосереджуються якраз на найбільш очевидному кліше, котре точно буде відкинуто зазначеним глядачем як найбільша банальність…
І буквально, і фігурально «Крик» давно перетворився на музей (власне, зі сцени вбивства всередині будинку-музею, на котрий фанати переробили дім Стю Мечера, де розгорнулася кульмінаційно-фінальна різанина з оригінальної стрічки, і починається «Крик 7», і межа між реальним «Криком» і фанатизмом за «Криком», так само як межа між реальним Ghostface і музейним експонатом, навмисно розмивається). Але якщо музеї існують для того, щоби кожний нечастий візит кожного нечастого візитера перетворювався на свято для музейних працівників, то правила існують для того, щоби рано чи пізно хтось їх порушив. І Вільямсон, знову ж таки балансуючи на тих засадах, які сам же колись і видумав, розхитує, як то кажуть, човна (але не так, ясна річ, щоби впасти у воду). Тож маску з першого вбивці герої скидають мало того що у перші тридцять хвилин, так на додачу вперше за всю франшизу під геловінським маскарадом відкривається лице… не когось із найближчого оточення, а… цілковитого незнайомця…
Правила летять у тартарари… Проте… летять неглибоко і недалеко… (бо подекуди «тартарари» знаходяться просто у нас під носом). Дивовижне «воскресіння» Стю Мечера («Крик» своїх убивць ніколи з мертвих не повертав, і жоден його конкретний чи умовний «Біллі Луміс» невмирущості Джейсона Вурхіза не уподібнювався) в епоху тотальних діпфейків помітно збагачує як аргументами, так і контраргументами дискусію про логіку й алогізм максимально ефектних твістів (причому цей предмет ґіковської полеміки про обґрунтованість і абсурд різких приголомшливих поворотів так само з’являється без загравання із саспенсом у перші тридцять хвилин…, бо ж інколи твістом є геть не те, що твістом уперто здається).
Нарешті категорично не можна оминути увагою увагу Кевіна Вільямсона (немолодого-білого-чоловіка і напевно що традиціоналіста, що свого часу здобув освіту дещо скандального Східно-Каролінського університету) до модної соцмережної істерії (в епоху, коли зумери можуть вдягнути вінтажну шкірянку, проте гадки не мають, хто така місіс Вурхіз, а істинні фанати Сідні Прескотт уже мають мати хто плішину, хто хрускіт в колінах) навколо так званих «наставниць», які надихають нескінченних фоловерів «надто» жіночої статі на тупий (без увімкнення мозку чи бодай скромності не підкреслювати його відсутність) аутотренінг «Я сильна, я зможу». Вільямсон (тільки давайте не будемо кидатися у нього трендовими звинуваченнями в сексизмі, бо межа між реальним сексизмом і експлуатацією певним типом жінок цього терміну теж наразі розмита) отой аутотренінг сардонічно трансформує у… знову ж таки жіночу експлуатацію його найріднішого дітища, його чистого (білого) від феміністського екстремізму Ghostface. І зрештою за Примарним обличчям відкривається… «примара» (чи шизофренічка) епохи #MeToo.
Анастасія Лях
Крик 7 (Scream 7)
2026 рік, США
Продюсери: Вільям Шерак, Джеймс Вандербілт, Пол Нейнштейн
Режисер: Кевін Вільямсон
Сценарій: Кевін Вільямсон
У ролях: Нів Кемпбелл, Кортні Кокс, Ізабель Мей, Мейсон Гудінг, Джасмін Савой Браун, Джоел Макгейл, Анна Кемп, Марк Консуелос, Ітан Ембрі, Аса Германн, Маккенна Грейс, Селеста О’Коннор, Сем Рехнер, Меттью Ліллард
Оператор: Тім Айвз
Композитор: Марко Бельтрамі
Тривалість: 114 хвилин/ 01:54
