Обсесія (Obsession)

Вкрай важливо перекладати назву цього «молодіжного» (дуже умовно молодіжного) горору (максималістського приватного камерного краху на межі пекельної іронії і пекельного кошмару) саме як «Обсесія», а не «Одержимість». Адже одержимість – це кінематографічне кліше, а обсесія – медичний діагноз… Молодий режисер-дебютант Каррі Баркер, аби показати плачевний (м’яко кажучи) результат стосунків за примусом, взяв буквальну чарівну паличку із казок, набір date-помилок з ромкому «Як позбутися хлопця за десять днів», демонізм із містично-окультних горорів, феєрію насилля зі сплетерів і слешерів, спермотоксикоз зі студентських комедій, принцип скриньки Лемаршана з культового Hellraiser (яка начебто пропонувала своєму власникові райські задоволення, та натомість відчиняла пастку з тортурами…; до речі, «Повсталого з пекла» створив однофамілець Каррі Баркера – Клайв Баркер), хардкорне перефразування «Любовного напою № 9», по-зумерськи переосмислений вайб Стівена Кінга, котрий неодноразово наголошував (особливо в «Нагальних речах»), що за виконані бажання завжди доводиться дорого платити… – і створив оригінальну антилав-сторі, від якої хочеться стати повним wish-аскетом і ніколи-ніколи не загадувати нічого нездійсненного…, тобто нічого того, що не здатен виконати власними малими і приземленими силами.

Між іншим, якби головний герой Бер, який на початку стрічки оплакує свою вмерлу кішку, після придбання в дивній крамниці чарівної палички зажадав би не кохання від своєї подруги і колежанки Нікі (котра завжди ставилася до нього і продовжує ставитись, як до молодшого брата, тож давно і надовго відправила милого-наївного-скромного Бера до френдзони), а воскресіння кота…, то «Обсесія» перетворилася би на «Кладовище домашніх тварин».

Варто зауважити, що скетч-комік і ютубер Каррі Баркер, який свого часу заради блогерства кинув навчання у лос-анджелеському філіалі Нью-Йоркської кіноакадемії (так, комедія і жах, судячи з усього, – дві нерозривні сторони його творчого «я») – не зовсім дебютант. До «Обсесії» він зняв горор під назвою «Мілк і серійні вбивства» (Milk & Serial), де в стилістиці «знайденої плівки» здряпав крихку кірочку і випустив на поверхню гній іншої одержимості, не позачасової (як кохання чи закоханість), а ультрасучасної – одержимості інтернет-переглядами, за якими женуться творці онлайн-контенту. Фільм розповів про двох ютуб-пранкерів (у виконанні самого Баркера та його реального ютуб-компаньйона Купера Томлінсона, причому останнього можна бачити і в «Обсесії»: він зобразив друга головного героя), які пожинають наслідки свого жарту, що сильно вийшов з-під контролю… Середньометражна картина була зроблена за… 800 (!) баксів і безкоштовно викладена на YouTube, бо Баркеру так і не вдалося знайти для неї дистриб’ютора (можливо, саме через недотягуючий до повного хронометраж). Але авторитетні критики все рівно про неї написали і навіть назвали «ледь не найбільшим сюрпризом і неочікуваним відкриттям 2024 року».

Тож «Обсесія», знята за 750… ні, вже не баксів, а тисяч доларів, потрапила під крило студії Focus Features, і остання зрештою виявилася при такому кінцевому виграші, на який навряд чи сподівалася: у світовому прокаті фільм зібрав майже 240 мільйонів… Тобто зумер, дебютант, ютубер, горормейкер Каррі Баркер став іще успішнішим за зумера, дебютанта, ютубера, горормейкера Кейна Парсонса, автора нещодавнього теж, можна сказати, феномену «Backrooms: Залаштунки». І треба визнати, що обидва режисери цієї очевидно що найновішої ери кінематографа попри свій все ще бузковий вік і приналежність до покоління, що має так зване кліпове мислення і дорослішає у свого роду Небувалії (себто ілюзії про кращу, ніби оцифровану та пропущену крізь Instagram-фільтри, версію реального світу), намагаються бути зрілими і психологічними в цій своїй генеративній переоцінці засад великого старого кіно.

Баркер звучить і виглядає рівноцінно хорошим коміком і хорошим горористом (а акторка Інде Наварретт, яка зіграла Нікі, виглядає одночасно і тотально милою, і лячною до чортиків, наче однокласниця, котру знаєш з дитинства і котра раптово видає найбільш крінжовий крінж). Він не покладається на магію гриму чи тим паче комп’ютерної графіки (на яку поки що не має грошей, вірніше не мав, тепер уже має) та гидує шаблонними скрімерами. І він бездоганно доводить, що із буденних (ну добре, майже буденних) поведінкових зашкварів може народитися значно дієвіший, точніший, гостріший жах, ніж зі спеціальних трафаретних жанрових лякалок. Тому попри стрімке зростання мʼясності у кульмінації і фіналі найбільш влучними і тривожними лишаються «дієтичні» сцени першої половини, коли, приміром, Нікі серед ночі стоїть в куту спальні зі словами «Люблю дивитися, як ти спиш», або ж коли під час гри у фанти чи щось на кшталт того, де Беру дістається завдання поцілувати людину зліва, Нікі мовчки, але з гучним ковзанням по підлозі відтягує крісло Сари, що сидить зліва від Бера, і сідає туди сама.

Звісно що навряд чи Каррі Баркер дивився «Чародіїв» Костянтина Бромберга, проте «зачарованість» Нікі цілком можна назвати горор-віддзеркаленням зачарованості Альонушки (Саніної Альони Ігорівни), і тут навіть є сцена, що демонструє, що уві сні Нікі є собою справжньою, тобто уві сні вона Бера не любить так само, як Альона, будучи уві сні собою справжньою, кохала свого відкинутого через чари нареченого Івана. А той факт, що чарівна паличка радикально спотворює бажання головного героя, є віддзеркаленням сцени, в якій до Івана після помаху палички приходять… меблі фірми «Альонушка», однойменні шоколад, лялька, корова…, тільки не Саніна, бо, як каже мудрий Ковров, чарівна паличка в любовних справах не допоможе, «в них лише люди можуть розібратися»…, хоча насправді і люди дуже рідко розбираються… Однак весілля і карнавалу наприкінці «Обсесії», певна річ, не стається (хоча на хвильку виблискує такий собі варіант взаємно обсесивної склейки: парний діагноз для фрік-романтиків); в сухому залишку на підлозі винайманої однушки… лишень «розчарування», протверезіння, волання.

Анастасія Лях