Суперґьорл (Supergirl)

Після сильно політичного «Супермена» Джеймса Ґанна студія DC, керована знову ж таки Джеймсом Ґанном, пропонує геть іншу за характером і стилем «Суперґьорл» про кузину Супермена Кару Зор-Ел (зіграла її австралійська зірка серіалів «Дім дракона» і «Сирени» Міллі Олкок, якій попри бузковий вік – але шорсткий вайб – ніби давно вже був час перейти з малого на великий екран). І нехай естетика і сетинг надто багато запозичили із «Зоряних війн» і «Шаленого Макса» (що однозначно є далеко не найгіршими прикладами для наслідування, особливо стімпанкова франшиза Джорджа Міллера про перетворення людей на кінчених почвар і покручів), а сама головна героїня виросла з таких очевидних референсів, як Валькірія у виконанні Тесси Томпсон (саме така, якою вона була у «Торі: Раґнарок», де антидуховно животіла на планеті-сміттєзвалищі з вірною високоградусною подругою за пазухою), і… забутий Генкок Вілла Сміта (і так само – що можна назвати певним розчаруванням для тих глядачів, які сподіваються, що протагоністи-порушники-правил лишатимуться порушниками до самого кінця, – як Генкок, у фіналі вона все ж таки вдягає стандартне супергеройське трико, хоча до того весь фільм ходить як Саґа Норен зі скандинавського серіалу «Міст», поки суперкостюм валяється без жодного діла, бо то «лише дурнуватий, нічого не значущий просто костюм»)…; та Олкок і суто візуально, й енергетично, і за стійким відчуттям «бувалості» та свідомого нігілізму на нібито зовсім юних плечах… точно є помітно… текстурним поворотом колись гладенького, як шия підлітки, всесвіту DC (хоча напевно більша жорсткість дала би більше смаку, рельєфу, гучності).

Попри те, що Кара Зор-Ел на десять років молодша за Бріджит Джонс з першої оригінальної стрічки, свій 23-й день народження вона святкує з дуже схожим декаданським самопочуттям: геть самотня, геть невизначена із тим, що робити в житті, де і ким бути; тілесно і ментально запущена, в алкогольному тумані… Травматичне минуле (трагедія втрати батьків і дому вже в дорослому віці, а не в новонародженому, як у випадку з кузеном Кларком/ Кал-Елом) очевидно потребує тривалого психологічного пропрацювання, та Кара натомість глушить біль нескінченними барними шотами в різних бруднуватих кутках різних галактик (оскільки в «Супермені» не йшлося про «світлофорний» принцип, необхідне роз’яснення: умовно зірки типу Сонця існують у просторі всесвіту в трьох кольорах: жовті живлять Супермена і Суперґьорл, себто криптонців, надвеликою силою, червоні повністю силу нейтралізують, а зелені «сонця» – тобто кольору радіоактивного криптоніту – криптонців убивають…; до речі, з наукової, а не коміксної точки зору наше земне Сонце є жовтим карликом, який через мільярди років має перетворитися на червоного гіганта). На Землі не показується (подій на Землі тут немає, хіба що у спогадах-флешбеках, та й то згадується більше Криптон, і це не випадково, а показово: на відміну від двоюрідного брата, що змалечку ріс на Землі і все робить заради землян, Кара готова любити будь-що – хистку пам’ять про зниклу рідну планету, затуманене уявлення про всі-всі інші планети – тільки не Землю, бо Земля для неї як інтернат для сироти: чуже недружелюбне місце з високим ризиком наявності вихователів-педофілів), аби не брати на себе пафосно відповідальну і дещо нав’язану роль захисниці людства, тож розгулює по шинках на планетах під червоними сонцями, напивається в зюзю, періодично блює, просинається з жахливим похміллям в кудлатих обіймах пса Крипто (так, це її собака, а не Супермена), єдиної близької і дорогої істоти…

Так-так, єдиної, бо (і це доволі цікаво) кузена Кара не надто шанує (не кажучи вже про кровну любов). Більше того, здається, вона насміхається з нього: з його ідеалізму, наївності, саможертовності, сліпої віри в людей… І хоча вона гадки не має, що таке і як виглядає Канзас (де на одній зі звичайних ферм, де носять картаті сорочки і пахнуть коровами, виріс Кал-Ел), знову ж таки здається, що вона зневажає і навіть засуджує в братові канзаського провінціала (земного провінціала в цілому), світогляд котрого так само сліпучо відсвічує щасливим дитинством, як його ямочки на щічках (дуже влучні ямочки на щічках актора Девіда Коренсвета).

Кара – повна протилежність Кларка (котрому дійсно наразі більше до лиця було би прізвисько Супербой, а не Супермен…; це висновок з діалогу між Карою і сиротою-підліткою, що намагається помститися банді головорізів за вбивство сім’ї: вона резонно не розуміє, чому брат і сестра називаються Супермен і Суперґьорл, а не Супермен і Супервумен чи Супербой і Суперґьорл, адже вікова різниця між ними несуттєва, а в плані «побиття життям чи то мінливостями долі»… та згубного впливу етанолу на печінку… Кара точно має більше сивих волосин і зморшок…, і жовтуватості на серці навіть без перебування під жовтим сонцем). І тут варто згадати, що режисер Крейґ Ґіллеспі («Я, Тоня», «Круелла») – середньої руки (хоча ні, трохи більшої за середню) майстер з виписування зухвалих і хуліганських жіночих характерів, які ковзають гострими лезами ковзанів по тонкій лінії не завжди чіткого кордону між злом і добром, які схильні до саморуйнації, ментальної істерики, шокуючих витівок і… водночас панк-рок-революції… І хоча Суперґьорл наразі дещо незацікавлена й апатична до бунту (Бріджит Джонс теж не одразу наважилась назвати «божественного» Денієла Клівера дупою, «працювати в трьох метрах від якої гірше, ніж підтирати Саддама Хусейна»), в ній однозначно вирує протисистемний потенціал.

Ґіллеспі відсікає будь-яке політичне занурення і тим паче реалістичні політичні алюзії, якими повнився «Супермен». Можливо, злегка сексистськи вважає, що жінка політикою не цікавиться, тим паче настільки юна. А можливо, просто малює потворну, гидку карикатуру на той самий світ, де замість цинічних політиків в дорогих костюмах за корупційні статки – їхні глибинні альтер его: хижі первісні безпринципні грабіжники, вбивці, ґвалтівники (як і в «Шаленому Максі», лиходій тут – буквальний і фігуральний монстр-виродок, що поневолює незайманих «наречених» для продовження свого почварного роду)… Крізь деградацію і декаданс зелена і водночас душею зістарена алкоголічка Кара (для котрої пубертатна криза вже ніби ж минула, а криза середнього віку ще далеко попереду, проте тут і зараз, в «прекрасні» 23, вона загрузла в рецесії і колапсі по вінця… зеленої пляшки) пробує все ж намацати… не шлях супергероя, а бодай власне «я»: «не ласкавої, але доброї; не милої, проте хорошої».

Анастасія Лях