Шуґар, 2 сезон (Sugar, season 2)

Обережно! Рецензія містить спойлери для тих, хто не дивився перший сезон.

Певна річ, що розмова про другий сезон детективного серіалу з Коліном Фарреллом «Шуґар», де ірландський актор грає лос-анджелеського приватного детектива Джона Шуґара, має розпочатися з кінця першого сезону, бо той украй несподіваний (для когось шокуючий, для когось абсурдний, для когось абсурдно-шокуючий) фінальний твіст викликав занадто багато занадто суперечливих реакцій. Нагадаю, що тоді головний герой (великий сінефіл і великий альтруїст, який надихається класичними нуарами золотого Голлівуду і шукає по темних каліфорнійських закутах зниклих без вісти людей, нарочито помітно роз’їжджаючи на яскраво-синьому корветі-кабріолеті 1966-го, відполірованому до такого блиску, що засліплює і лос-анджелеське сонце над модельно стрункими пальмами, і софіти кіностудійних павільйонів) шукав юну онуку маститого голлівудського продюсера (паралельно перманентно сумуючи за давно зниклою і так і не знайденою молодшою сестрою), і ті пошуки призвели до викриття не лише сексуального бруду на верхів’ї буквальних і фігуральних Голлівудських пагорбів та тісно пов’язаної з тим горбистим ілюзіоном каліфорнійської (і загалом американської) політичної верхівки (з очевидними натяками на кейси Вайнштейна й Епштейна)…, а і власної гранд таємниці самого протагоніста.

Спершу здавалося, що до практично бездоганної форми класичного детективного нуару з усіма його скрупульозно продуманими алюзіями та цитатами (зокрема відеоцитатами, що дуже точно і з беззаперечно відчутною любов’ю римували кадри «Шуґара» з кадрами золотого нуарного архіву типу «Мальтійського сокола», «Асфальтових джунглів», «Великого сну», «Леді з Шанхаю»…, та сюжетними паралелями з найкращими представниками постнуару на кшталт «Китайського кварталу» і «Секретів Лос-Анджелеса»), де сищик, як і має бути, був глибше за сильно переоцінені басейни елітних особняків на знову ж таки сумнозвісних Пагорбах… занурений у меланхолію і внутрішній монолог…, пришили грубими білими нитками дивацьку конспірологію про якусь загадкову спільноту поліглотів, за котрою мав зрештою демаскуватися світ шпигунства чи масонства, чи чогось такого… Проте… автори пішли значно далі і викрили світ… «прибульців серед нас»…

Насправді твіст, який на перший погляд здався безглуздим, божевільним, притягнутим за гуманоїдні вуха…, розклав розкидані тут і там елементи історії по чітко та рівно прибитих до стінки полицях; розклав по полицях самого Джона Шуґара, котрий так відверто з першої до останньої серії не вписувався в повсякденну (навіть підсвічену голлівудськими мріями) так чи інакше завжди гнилу і повну людських вад і переможних слабкостей реальність. В єдиний зрозумілий портрет склалися окремі деталі: неприродно сині очі на імпресіоністських акварельних вступних титрах (які, себто очі, виявилися не про неон як один із атрибутів нуарної естетики), проблеми зі здоров’ям туманного походження, «дитяча» відраза до будь-якої зброї і насильства, гіпертрофований на тлі нормалізованої ненависті гуманізм, «сліпа» наївна віра в позитивні людські якості; відсторонена, інтровертна і водночас потужна любов до галасливого аляпуватого міста, котре насправді ніхто не любить (ані корінні каліфорнійці, ані американці з інших штатів, ані численні іммігранти); нарешті надзвичайно душевна і наскрізно щира сінефілія, котра не про кіноманію, не про фандом, не про ґікову зацикленість чи профдеформацію…, а про черпання енергії, знань, почуттів із найкрихкіших і водночас найбагатших джерел… не тільки задля імітації, а задля поступального руху не себе у мистецтві, а мистецтва (зокрема мистецтва бути людиною, вірніше мистецтва бути найкращим варіантом людини) в собі.

Насправді усе зійшлося (зокрема і зірки). Магія космосу з магією кіно. Естетика золотих нуарів з естетикою золотих сай-фаїв про іншопланетні раси на Землі. Конспірологія зійшлася з рутиною, а каліфорнійські шосе перетнулися зі спіраллю Чумацького шляху (ну а герой Коліна Фаррела напевно що став найсердечнішим позаземцем з часів Клаату/«містера Карпентера» у виконанні Майкла Ренні). Зійшлися знання багатьох мов і особливе спілкування з тваринами; зійшлися сердобольність, приречена викликати в циніків сміх, і вперто палаюча зацікавленість в цивілізації, що давно нецікава сама собі… «Хтось сказав, що якщо нахилити Землю, весь її бруд стече у Лос-Анджелес», – говорить в одному із нескінченних внутрішніх монологів Джон Шуґар, незмінно заграючи з екзистенцією за кермом свого корвета, і мабуть що є єдиним на цій планеті, хто з цим не згоден… Власне, кардинально в жанровій і стилістичній палітрах шоу абсолютно нічого не змінилося після переломного твісту: просто неонуар суто формально перетворився на технонуар (принципово без жодної фантастичної техніки), а публіці зайвий раз нагадали, що повноцінна чиста безкорислива доброта… буквально і фігурально покинула Землю, тобто покинула вид гомо сапієнс (хоча Шуґар, новий рятівник і новий месія, не відлетів).

Продовжуючи у другому сезоні тугу за сестрою і пошуки сенсу самотнього перебування серед людей, приватний сищик (шокуюча таємниця котрого більше не є таємницею для глядачів, тож нові серії вирізняються більш чесним і більш прозорим підходом) береться за нову справу: відшукати зниклого брата перспективного боксера-корейця (тож на арені тепер золота класика про бокс або ж так званий боксерський нуар: «Тіло і душа» 1947-го, «Хтось там нагорі любить мене» 1956-го про легендарного Роккі Граціано в обличчі Пола Ньюмана, «Тим важче буде падіння» з Боґартом аналогічно 56-го про брудні меркантильні залаштунки рингу). Новий кейс відповідно переносить атмосферу в геть інакшу реальність Лос-Анджелеса: в іммігрантські квартали, де діють правила іммігрантських банд і долати доводиться не елітарні, а злиденні іммігрантські проблеми (і Шуґар, ну звісно ж, згадує, що і сам є іммігрантом в цьому місті, у цій країні, на цій планеті). Тіні Орсона Веллса, більш раннього (більш ідеального) Гамфрі Боґарта (включно з Ріком Блейном із «Касабланки»), Стерлінга Гейдена… нікуди не ділися. На додачу в сюжетній мозаїці з’явилася класична нуарна ля фам фаталь (якої не було в першому сезоні), а саме загадкова незнайомка з готельного бару у виконанні Лори Доннеллі (теж, між іншим, ірландки, але північної на відміну від дублінця Фаррелла), схожа на Ріту Гейворт у фільмі «Гільда». Попри безпосереднє зіткнення з монстром в людській подобі і розчарування в найближчому другові віра Шуґара не полишила (і навіть якщо глобально світові неможливо допомогти, він завжди готовий… просто помити посуд сторонній одинокій бабусі).

Та разом із чесністю (і певним запевненням, що настільки колосального обману в серіалі вже точно не буде) з новими серіями прийшло відчуття… ніби відомої наперед приреченості і неминучого падіння протагоніста (подібно до апріорі знаного глядачем краху Волтера Неффа у виконанні Фреда МакМюррея в «Подвійній страховці»). Зрештою далекий-далекий чужак обрав бути людиною (в усіх можливих та існуючих смислах), а людини кінець сильно схожий на the end кінострічки: ти завжди знаєш, що він настане, проте він все рівно заскочує тебе зненацька, і так чи інакше доводиться взяти куртку, покинути залу і… піти додому.

Анастасія Лях