Смерть Робін Гуда (The Death of Robin Hood)

Як і обіцяє назва цієї медитативної баладної драми, Робін Гуд неодмінно помре…, тому що заслуговує на смерть і відповідно має померти, як… «зірка рок-н-ролу», для котрої кінець – апріорна даність. Вірніше на смерть заслуговує і відповідно має померти саме ця версія Робін Гуда, саме ця версія міфу і легенди… у жорсткому, прекрасному, сивоволосому виконанні Г’ю Джекмана, котрий удруге після «Лоґана» грає суперечливого героя з морем крові на руках, який смертельно втомився і готовий нарешті назавжди піти… Режисер Майкл Сарноскі («Свиня», «Тихе місце: День перший») укотре доводить своє беззаперечно високе уміння поєднувати м’яку екзистенцію як найважливіше світоглядне питання від початку і до закінчення часів, суворе насилля як невід’ємну частину цього перманентно палаючого світу і… чисту душу, без якої жодна з існуючих і майбутніх історій не мала би і не матиме сенсу…

Холодна краса пейзажів Північної Ірландії зачаровує і протвережує водночас. Магічна музика відносить кудись у Середзем’я до мужніх гобітів і вродливих ельфів в епічно-екзистенційному протистоянні із чорним злом і блідою скорботою найтемніших часів… А кривавий натуралізм алюзує до «Макбета» Джастіна Курзеля. Естетика вперто лишається на території поетичної казки, лишень із приміткою, що казки (міфи, притчі, байки, легенди) бувають принципово і кардинально різними: як добрими, так і надзвичайно жорстокими; як романтичними, так і спотворюючими і без того гидку реальність; як про людяність як про основоположне достоїнство, так і про повну її відсутність…

Тринадцяте століття. Розповідь починається з картини (замальовки) виживання. Але не виживання-боротьби, а виживання з останніх кволих сил. Великий голод в Європі ще не настав, але голодні смерті все рівно вже стали масовим явищем. Замальовка показує підлітку посеред заметілі, котра хапає з сухого дерева скулені мерзлі плоди і… лягає калачиком в черствий розпорошений вітром сніг… Пізніше біля багаття відбувається діалог між юначкою і старим незнайомцем-мандрівником з рубленим, наче сокирою, гострим різким поглядом (Г’ю Джекмана, звісно ж): «Я не боюся. Подорожні розповідали, що тут живе герой Робін Гуд, котрий захищає слабких і нужденних. Він святий: щодня тричі відправляв месу, роздавав біднякам срібло, і його кохала діва Меріан, яка була його великою єдиною любов’ю… – Ніхто слабких і нужденних не захищає. І ніяким героєм він не був. Діву Меріан запозичив зі старої книжки якийсь казкар, що пиячив ще більше за мене, і взагалі в таких, як він, не буває великого кохання… Насправді він не молився жодного разу за своє життя, це просто казки, що люди поширюють від рота до рота, брехня на брехні. Робін Гуд був жорстоким розбійником, грабував і вбивав виключно заради забави. І скажу тобі більше: він навіть не розкаявся у своїх гріхах, а радше просто втомився… Тож щиро раджу тобі тікати, коли раптом його зустрінеш, аби вберегти своє життя».

Життя дівчинка не вберегла… А пізніше, коли Робін Гудові і Маленькому Джону (каламбурно невелика роль Білла Скашґорда) довелося тікати, бо родичі одних із багатьох їхніх жертв зі «славетного» минулого прийшли мститися (адже «веселуни» свого часу не жаліли ні дружин, ні матерів, ні сестер, ні доньок, ні синів, ні старих та онуків), серйозно пораненому героєві (антигероєві, негероєві, лиходієві) судилося потрапити на дивний (у певному сенсі райський, з яблунево-грушевим садом, замість більш адекватного його діянням пекла) нестраждаючий від голоду та холоду острів (нестраждаючий умовно та символічно, бо це не фентезі, а сказання і приповість) до загадкової жінки, цілительки і настоятельки монастиря (Джоді Комер, якій від часів «Останньої дуелі» бездоганно пасують середньовічні й… оксамитово-апокаліптичні образи), яка в іншому житті (іншому міфі, іншій легенді) цілком могла би бути леді Меріан…; яка вірить не стільки в бога, скільки в баланс і гармонію всесвіту, не стільки в злуду вищої сили, скільки у «магію» атомів… І там, де відчинено прихисток для кожного прокаженого і кожного (мабуть що кожного або ж все-таки майже кожного) грішника, колишньому (та і не зовсім колишньому, просто сильно втомленому) вбивцеві і крадієві відкрилася, можна сказати, альтернативна реальність любові і благодаті…

Спершу здається, що радикальне переосмислення від Сарноскі – це нарочита деміфізація і деромантизація канонічно заїждженого сюжету, котрий завжди презентувався і популяризувався сильно відірвано від об’єктивних концептів усних і письмових уявлень про середньовічні реалії. Але насправді Майкл Сарноскі, маючи в розпорядженні зелене світло на повну дорослість, повну розумність без необхідності до пуття і не до пуття жартувати, повну відсутність динаміки як непохитного правила прокатного успіху…, створив інакший (авторський) міф і інакшу легенду (бо зрештою геть усі історії людства – минулого, теперішнього, майбутнього – це тією чи іншою мірою малі і великі, ладні і грубі, переконливі і не дуже легенди). Так, з одного боку, «Смерть Робін Гуда» про те, що романтизувати жорстокі, насильницькі, темні, антигуманні часи (як і, певна річ, жорстоких, насильницьких, темних, антигуманних людей) – це злочин фольклору, культури, суспільства, політики, колективної пам’яті, колективної думки… Та з іншого, ця стрічка про те, що на будь-який існуючий міф, маючи хист до слова і візуалізації слова, можна (і варто) відповісти іншим міфом.

Чому автор і постановник поміщає свою версію Робін Гуда в його останні дні (тижні чи місяці) такого суперечливого і такого за великим рахунком безпросвітно самотнього життя саме на острів? Бо ізольованість (від міфу старого) – ідеальна умова для створення і вкорінення нової легенди. Саме на острові (куди гіпотетично можуть приплисти месники і вороги, проте все ж здається, ніби рай з медом і кроликами оточений невидимою фортецею) в пошарпаного, але все ще міцного злочинця з’являється ілюзія дому, ілюзія дружини, ілюзія доньки… Та то, безперечно, є миршава омана, химера, утопія…; і Робін Гуд уже надто старий і бувалий, щоби щиро самообманюватись і наївно вірити в дарований небесами (чи магією анархічних і непередбачуваних космічних атомів) другий шанс…, особливо для того, хто надто давно на жодні шанси не заслуговує. І саме на острові правда і вигадка історії Робін Гуда (людини без жодного реального імені) починають змішуватись і плутатись в очах і сприйнятті самого протагоніста (а антагоніст тут, між іншим, – теж Робін Гуд, який сам собі є найпершим і зрештою єдиним противником і руйнівником). І хтозна, чи існували насправді шериф Ноттінгема, Ґай Ґісборн і діва Меріан…, чи вони так само, як сам Робін Гуд, просто втратили в іншій реальності свої імена, обличчя, історії…

Поетичного піку альтернативна поема Майкла Сарноскі сягає, ну звісно ж, на смертному (обіцяному заздалегідь) одрі, коли випущена у відчинене навстіж вікно стріла вбиває…, не торкаючись…, так само як випущена в людей його (Робінгудова) жорстокість ніколи не торкалась його особисто, ніколи не була чимось особистим для «героя» без імені і моралі… Проте (магія кіно, що поробиш) ми все рівно жалкуємо і плачемо, і журимось за монстром.

Анастасія Лях