Півтон (Підтекст, The Undertone)

Цей камерний канадський горор (по суті моногорор, адже безпосередньо в кадрі грає тільки одна акторка – сербська канадійка Ніна Кірі, знайома глядачеві за серіалом «Оповідь служниці») від культової студії А24 продовжує стабільні традиції останньої фокусуватися на відносно помірній і відносно глядацькій (без надмірного авангарду чи епатажу) експериментальності в нібито усталених жанрово-стилістичних формах. Буквально назва The Undertone означає «те, що знаходиться під звуком», тобто аналогічно з підтекстом, де розкривається більш глибинне значення під поверхневим, – глибинні звуки під поверхневими.

Режисер-дебютант (і сценарист-дебютант) Ієн Туасон (чиє ім’я можна запам’ятати поряд з іще двома цьогорічними дебютантами-горормейкерами Кейном Парсонсом і Каррі Баркером; і хоча «Півтон» не наробив того хайпу, котрим увійшли в аннали кінематографічної і кінопрокатної історії «Залаштунки» й «Обсесія», він все рівно зібрав касу у сорок разів більшу за свій мікробюджет і здобув схвалення критиків) практично начисто відмовляється від жахаючого зображення (одноразово чи ні – буде зрозуміло з наступним проєктом, але здається, такий прийом здатен спрацювати лише раз) і повністю зосереджується на жахаючих звуках, через що «Півтон» позиціонується (без гучної претензії) як перший в історії аудіовізуального мистецтва аудіогорор.

За сюжетом молода жінка Еві (в інакшому прочитанні Єва, травмована «Божа донька») повертається в маленьке рідне містечко, щоби доглядати за хворою (сильно набожною) матір’ю в коматозному стані; в будинок дитинства, котрий попри роки виглядає так само: провінційно, скупо, реакційно, з купою нав’язливих релігійних артефактів типу розп’ять і статуеток Діви Марії. Протилежно до матері Еві – агностик і скептик, і разом із другом Джастіном (який охоче вірить в різного роду містику) вона веде паранормальний подкаст (через від’їзд додому тепер дистанційно, причому на відстані шести часових поясів), який тримається на здоровій дискусії між її скептицизмом і його містицизмом. Коли ж на поштову адресу подкасту надходить анонімний електронний лист із аудіофайлами якоїсь подружньої пари, що чекає на дитину, Еві та Джастін, досліджуючи «звуки під звуками» чи то «голоси й аудіонаративи між рядків», викривають сховані послання в колисковому фольклорі і заклики до стародавнього демона Абізу, що за легендою буцімто тероризує вагітних, спричинює викидні і душить новонароджених… А через телефонний дзвінок лікаря ми розуміємо, що Еві і сама (несподівано, незаплановано) вагітна…

Ідейно і тематично «Півтон», певна річ, говорить про дефективність материнства, котре на будь-яких стадіях здатне заподіювати дітям виправну або ж невиправну, виправдану або ж невиправдану шкоду: на самій ранній стадії материнство здатне заподіяти дитині… аборт (що є виправданим з точки зору атеїстів і невиправданим з точки зору віруючих), на пізнішій стадії материнство, спотворене післяпологовою депресією, здатне скоїти дітовбивство (фігурально післяпологову депресію можна назвати «демоном Абізу», буквально ж – внутрішніми демонами); на ще пізнішій стадії материнство здатне вперто нав’язувати дитині ідеологію матері (приміром, віру у Бога) і спотворювати право дитини на власний вибір; нарешті далі материнство, добігаючи фінальної стадії, здатне повертати вже давно дорослу дитину назад у (приємне чи неприємне, але завжди більшою чи меншою мірою суперечливе) дитинство і знову приковувати до себе, позбавляючи знову ж таки права на власне життя… (Діва Марія, між іншим, теж у певному сенсі прирекла своє дитя на смерть, апріорі «обравши» йому «не того» батька… за умови, звісно, що Бог – не ґвалтівник і дотримався культури згоди).

Та все ж цікавішою за підтекст «Півтону» («Підтексту», даруйте за тавтологію) є його звукова форма, на що і, власне, вперто натякають і назва, і заявлена концепція. Причому більшого дискомфорту за приховані тони і голоси з аудіофайлів завдають нібито цілковито звичайні, рутинні, буденні, «непомітні» за нормальних обставин звуки нарочито й критично сірого (безрадісного, мовчазного, застиглого, неживого…, як і нерухома «відключена» матір в аскетичній затхлій спальні нагорі) побуту. Так, першим таким звуком, який занурює глядача у специфічний тривожний стан майже панічного прагнення тиші…, є свист старого звичайного (неелектричного) чайника на плиті, і той свист за фільм повторюється кілька разів. Від наростаючого свисту чайника буквально хочеться затулити вуха. Так само буквально Еві, знову і знову сідаючи за записування подкасту чи прослуховування аудіофайлів, затуляє вуха навушниками (котрі роблять для неї німою одну реальність – ту, що довкола, – але надають пронизливого голосу іншій – тій, що силиться увірватися крізь фонічний астрал чи, якщо з позиції скепсису, крізь широко відкриті голодні роти внутрішніх демонів). Фігурально ж героїня затуляє вуха від… матері…, котру, звісно, любить, але котру слухати і чути боїться, причому тим більше боїться, що більшою є… німота нагорі поміж численних хрестів.

Певна річ що невипадково у кульмінації вирішальною стає третя година на старому настільному годиннику (причому на іншому кінці «телефонного дроту», тобто інтернет-зв’язку збентежений Джастін каже, що його годинник теж чомусь показує третю годину, хоча має показувати дев’яту). Згідно із Біблією третя година за давньоєврейським відліком часу відповідає дев’ятій ранку, коли почалися хресні страждання Ісуса Христа, а о дев’ятій годині, що за давньоєврейським відліком відповідає третій годині дня, розіп’яте тіло Божого сина сконало.

Цікаво, що за деякими твердженнями (чи радше припущеннями та вірою) саме знайомі звуки (звуки знайомого, рідного голосу) здатні вивести людину з коми (пробудити, відвести зі шляху у потойбіччя). Проте паралельно, як кажуть психологи чи психіатри, саме звуки дитини (а конкретно плач немовляти) загострюють стан післяпологової депресії, тригерять і змушують матір вдатися до неконтрольованого жахливого кроку, бо єдине, чого хочеться в той момент, – щоби дитя замовкло і навколо запанувала тиша (з Абізу чи без нього за статистикою у світі на сто тисяч народжень приходиться два випадки неонатициду, тобто зумисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини).

І повертаючись до артефактів (до речі, подкаст – це такий само артефакт, як і статуетка Богородиці чи розп’яття, що серійно виготовляються в майстернях при церквах чи поза ними, лишень нематеріальний на противагу матеріальному), цікаво, що в науковому значенні слово має зовсім інше тлумачення, а саме означає стабільно відтворюваний дефект при проведенні експерименту (і якщо материнство – це кожного разу експеримент, який невідомо з яким результатом скінчиться, то його дефективність – це артефакт); а в контексті технологічному артефакт – це візуальний або ж звуковий дефект на відео- чи аудіозаписі. Тож «Півтон» – про геть усі інтерпретації артефактів разом з усіма існуючими підтекстами. Але зумисно зроблений у напівсилу (котрої наразі цілком достатньо) напівголосом у напівшумному розквіті горор-естетики.

Анастасія Лях