Людина-павук: Абсолютно новий день (Spider-Man: Brand New Day)

Найперше, мабуть, кожен потенційний глядач цього іще (і іще, і іще, і іще…) одного фільму про Пітера Паркера (і відповідно ще однієї частини кіновсесвіту Marvel) має відповісти самому собі на запитання, наскільки чогось «абсолютно нового» він реально чекає від стрічки з підзаголовком «Абсолютно новий день»… Чи задовольнить його видимість нового в старих надто чітко окреслених рамках, чи він прагне змін кардинальних?.. Здається, витягти супергеройське кіно зі стабільної флегматичної течії відносно безпечного програмного одноманіття здатна лише вищого ступеня радикальність (на котру, можна сказати, саме тут великі неповороткі боси майже наважились, але… не наважились). Однак з іншого боку визнати варто і те, що в четвертому фільмі Паркер у виконанні Голланда і Мішель у виконанні Зендеї (які нарешті і буквально, і фігурально вийшли за межі нав’язаного попередніми сценаріями школярства) таки дійсно подорослішали і фактично, і, що важливіше, екзистенційно та емоційно.

Порівняно з попередніми четверта частина є виражено меланхолійною, а ментальні проблеми головного героя (котрий наприкінці третього фільму пішов на вимушений самоспустошливий крок: щоби врятувати баланс мультивсесвіту, погодився на повне викреслення себе як Пітера з життя геть усіх людей, навіть найнайближчих) очевидно посилаються на вже добре відомих публіці внутрішніх демонів Павуків-попередників у виконанні Тобі Маґвайра та Ендрю Ґарфілда, з котрими в «Додому шляху нема» Пітер Паркер Тома Голланда познайомився безпосередньо завдяки сюжету про аномальні перетини паралельних реальностей…, а саме на демонів безкінечних сумнівів і пошуків сенсу в пубертатно-депресивній самотності, котрими страждав другий, і демонів темного (чорного) альтер его всередині нібито наймилішого на землі хлопця, котрими сильно страждав перший (версію Ґарфілда версія Голланда, власне, згадує просто в кадрі і вголос в контексті свого нового відчуженого становища, що буквально проявляється у бездомних ночівлях всередині павутинного кокона, а символічно сумно-тихо шепоче про час декадансу і забуття у вигляді звичайного павука-самітника, що сплів павутиння на дверях помешкання Павука-людини (до речі, тут доречно звернутися до народних прикмет: павутиння в оселі віщує про скорі добрі новини і добрі події, але залежно від місця розташування йдеться про грошовий достаток, якщо павутина над обіднім столом; про порядок і спокій в думках, якщо над ліжком; про вирішення важливих справ, якщо на вікні; нарешті про появу в житті нових людей, якщо в кутку над дверима…, і таки дійсно в житті героя згодом з’являються люди і нові старі, і нові нові…).

Доречним начебто виглядає і пришивання всесвіту Людей Ікс (зокрема однієї мутантки, найбільш суперечливої і біполярної) саме в контексті безрадісного селяві Пітера Паркера, котрому доводиться битися одночасно і з порожнечею в душі, і з агресивним наступом на той вразливий вакуум павучої ДНК, що, як цілком здоровий хижак, прагне домінування (а відповідно дорослість прагне швидко і грубо – з ударами лицем об землю чи… об нью-йоркські хмарочоси – перефарбувати бузкову юність якщо не в чорний колір, то в сірий…, і часто такий неминучий процес-перехід теж вирізняється токсичним хижацтвом). Адже впродовж усієї франшизи ті чи інші мутанти перебували в кризі неприйняття своєї геномної інакшості, тож замість боротися з лиходіями часто боролися з самими собою (та водночас пришивання має місцями білі нитки, бо в єдину картину мають скластися світ, де люди обожнюють мутанта, що стріляє павутиною із зап’ястків, і світ, де люди перманентно намагаються зачинити носіїв будь-якого мутантного гена в лабораторіях-тюрмах).

«Абсолютно новий день» вимальовує різні куточки (подібно до павука в кутку над дверима) ізгоїв різного ступеня навколо центрального персонажа, що ніколи ізгоєм не був, але став… (не як Людина-павук, яку ньюйоркці абсолютно не знають, але все рівно люблять як фетиш у масці…, а саме як Пітер); тож із Месників невипадково з’являються в кадрі саме Єлена Бєлова, котра сама боролася із затяжною депресією у «Громовержцях» (а тепер лікується нон-стоп релаксацією у власній лазні, яку називає «офісом»), і звісно що усталено нещасний Брюс Беннер (який хоч і монстра свого приборкав, і фанбазою обзавівся замість натовпу ненависників, але радіти «супер» життю навряд чи навчився); а з неМесників замість буцімто анонсованого Шибайголови більш доречно з інакшої (брутально-андеґраундної) діри Нью-Йорка постає так само великий вигнанець Каратель, який тут аж ніяк не для того, щоби стати «домашньому-вже-недомашньому павучкові» наступним наставником, а для того, щоби наочно продемонструвати дійсно лячне життя із травмою, котру емоційних сил вистачило не загоїти, а деструктивно (девіантно) полюбити аж до (майже) тотальної саморуйнації (тож смаку до життя лишилося рівно стільки, щоби інколи готувати собі одинокому чилі кон карне…, втім і цього в деяких реаліях сьогодення вже оптимістично багато).

Все добре, але… все знайомо… і все… вигоріло… І здається, стомленість усього MCU відбилася тут практично на всіх обличчях і навіть на обличчі самого міста, в котрому (спитайте Неда – найліпшого друга, що не пам’ятає найліпшого друга) не прожити без енергетиків (і жоден стимулятор – коли дорослішаєш чи коли світ перевертається догори дриґом – не поверне колишнє щасливе життя чи бодай чисту пам’ять про нього). На лиці Джона Бернтала відбилася шрамами (можна припустити, що невипадково тут присутні одразу двоє акторів – Бернтал і Ліза Колон-Заяс – із нещодавно завершеного «типу гастрономічного» серіалу «Ведмідь», найбільш екзистенційного проєкту ледь не за всю історію телебачення), а на лиці Марка Руффало – риторичним запитанням «На скільки іще «зелені» мене вистачить?» (причому «зелень» – це і Халк, і марвелівські гонорари).

Цікаво, що героєві Голланда у фільмі доводиться прожити і пережити два «переломні» драматичні діалоги з Мішель/ Зендеєю, котрі звучать майже однаково, але в першому свідомістю Мішель володіє інша людина, тож під час другого діалогу в Пітера напевно що виникає дискомфортне відчуття дежавю попри те, що він щиро прагне (хоч і боїться) тієї нарешті абсолютно відвертої розмови про правду їхнього обірваного зв’язку і правду нинішніх (відновлених чи назавжди загублених) почуттів… Здається, дежавю виникає і в глядачів, які дивляться «абсолютно» нове кіно, але… ніби бачене вже неодноразово раніше, вже неодноразово закінчене, неодноразово оцінене і… так чи інакше забуте…

Анастасія Лях