Арко (Arco)

Цей французький анімаційний сай-фай (а точніше ліричний і місцями не по-дитячому меланхолійний сай-фай) від режисера-дебютанта Уго Б’єнвеню вперше (здається) за всю історію кіно поєднав і сюжетно, і стилістично естетики та ідеології двох китів-мувімейкерів із начебто абсолютно різних всесвітів, а саме Хаяо Міядзакі і Крістофера Нолана (а точніше погляд японського аніме-метра на казкарство і реалізм в мультиплікації і погляд голлівудського наше-все-рятівника-сучасного-широкопрокатного-кіномистецтва на туманне теперішнє та ще більш туманне майбутнє людської цивілізації…; і так само, як Нолан, Б’єнвеню попри очевидні кризи і повільно та впевнено наступаючий дорожнім катком декаданс… дозволяє собі побачити крізь хмари туманів і хмари дощів… оптимістичну чи принаймні обнадійливу райдугу).

Конкретно мультфільм «Арко» – це дивна, магічна, напевно що самобутня і навіть дещо парадоксальна зустріч «Рибки Поньо на кручі» й «Інтерстеллара»… (і дійсно є щось у принципово хорошому сенсі примітивно-без-зайвих-ускладнень рибоподібне у тому, як тут відчуваються космос, зірки, часи і простори). І треба сказати, що на відміну від теж безумовно розумних і безумовно душевних творів Pixar, які намагаються паралельно догодити і дорослим, і дітям, «Арко» свою аудиторію на два табори не розділяє, а пробує зробити дітей допустимо, доречно, можливо навіть необхідно дорослішими…

За сюжетом перед нами розгортаються одночасно два дуже різні світи двох дуже різних майбутніх. В одному майбутньому (сильно-сильно-сильно далекому) екологічно свідоме людство, аби дати виснаженій землі відпочинок, перебралося жити в повітря на гігантські металеві конструкції, схожі на величезні дерева, на «гіллі» котрих розташовані сферичні будинки, сади, ферми, городи і вітрогенератори; в цьому майбутньому абсолютно немає жодної робототехніки та і техніки взагалі, люди все роблять самі, більше того вони (ми) навчилися подорожувати крізь час без жодних машин часу і будь-яких складних інженерних пристроїв, за допомогою самого лише «веселкового» плаща, що штовхає тіло крізь просторово-часовий континуум, і кристала, котрий заломлює сонячне світло подібно до того, як природа заломлює світло в краплях дощу чи туману, створюючи на небі одну, а подекуди кілька веселок… В цьому майбутньому десятирічний хлопчина Арко, котрому ще рано подорожувати крізь час, мріє полетіти на кілька сотень мільйонів років назад, в минуле мезозойської ери, і побачити динозаврів.

У другому майбутньому, що має місце у недалекому 2075 році, людство сягнуло прогресу виключно у робототехніці: роботи тут є нянями, прибиральниками, домоправителями, кухарями, ремонтниками, комунальниками, охоронцями, поліцейськими… Разом із тим екологія дійшла ледь не до межі: через глобальне потепління і кліматичні зміни міста накривають зливи, урагани й пожежі, що тривають тижнями і місяцями…, будинки (не те щоби обов’язково заможні, просто середні) ховаються від тих катаклізмів під куполами (що надають ілюзію хорошої погоди і незатьмареної гармонії). Дівчинка Ірис живе під таким куполом разом із роботом-нянею Мікі (можливо, посилання на діснеївського Мікі Мауса, а можливо – на науково-фантастичний роман Едварда Ештона «Мікі 7», за яким було знято сатиру про сумнівне майбутнє «Мікі 17»), новонародженим братом і… цифровими голограмами батьків, які надто багато працюють в офісах і майже не бувають удома. Ірис мріє не динозаврів побачити, а власних маму і тата…

Певна річ, що зірки (помилки, порушення правил, заповітні бажання, випадкова або ж передвизначена доля-удача і лінії дитячої одинокості) складаються таким чином, що Арко та Ірис (подібно до рибки Брунгільди/ Поньо і хлопчика Сосуке) зустрічаються в одній чарівній і водночас близькій до приреченості реальності… І так, з іспанської мови arco iris (французькою un arc-en-ciel) перекладається як «веселка» (є навіть такий аргентинський рок-гурт), а звучить… дійсно як два неприземлені, злегка відірвані від поверхні та поточних сірих проблем імені для «веселкової», але не надто веселої фантазійно-міфологічної (або ж лицарської на кшталт «Трістана та Ізольди», чи навіть шекспірівської на кшталт «Ромео та Джульєтти») мелодрами.

Цікаво, що падіння Арко на Землю 2075 року відбувається майже точнісінько, як в казці Оскара Вайлда «Хлопчик-Зірка», лишень замість хлопчика-зірки падає хлопчик-райдуга, котрого у лісі знаходить дівчинка, а не лісоруб (замість двох лісорубів, один із яких, побачивши сяйво, сподівається знайти золото, у Б’єнвеню фігурують троє ґіків із металошукачами чи радше райдугошукачами, котрим Ірис заливає про лепрекона – котрий представляє ірландський фольклор, як і Оскар Вайлд ірландську літературу – що буцімто лишив горщик із золотом на кінці веселки), і котрий завернутий у веселковий плащ замість золотого, гаптованого зірками, і має при собі кристал замість бурштинового ланцюжка… Але Уго Б’єнвеню зі своєї інтерпретації (чи переосмисленої ітерації) повністю прибирає все зле, насамперед злий і холодний характер надто красивого хлопчика, що впав на вже (чи іще) не надто красиву землю…, і ця стовідсоткова відсутність пихи та злоби, через які Хлопчик-Зірка спершу не впізнав і відповідно не прийняв своїх справжніх батьків у вигляді прокаженого і жебрачки (бо чекав на зіркових тата і матір), так само стосується і батьків Хлопчика-Райдуги, що одразу радо зустрів і заплакав через свою колосальну (невиправну) провину… матір, сестру та батька, котрі теж суто зовні змінилися до невпізнанності… (подібно до Купера у виконанні Метью МакКонагі, котрий так само заплакав, побачивши дуже старою власну дочку, перед якою теж невиправно завинив).

Один із ґіків зрештою запитує Арко, чому той прилетів у найгірший для людства час? Але здається, це запитання не стільки про те, що планета і людство стрімко наближаються до екологічної прірви, скільки про те, що кожне із поколінь резонно вважає саме свій час найгіршим за всю історію…, бо просто не знає (і не має змоги пізнати) інші часи, серед яких абсолютно усі найгірші і кожний найгірший по-своєму… Саме тому «найправильнішим» із усіх можливих заповітних бажань (яке, власне, і загадує Ірис, бо… зірка впала… чи райдуга) є бажання змін (суттєвих, кардинальних, великих… чи принаймні великих у контексті однієї крихітної на космічному тлі родини).

Б’єнвеню пропонує своїм глядачам-дітям (які подорослішали за час перегляду «Арко»… попри те, що часу минуло практично ніскільки у вселенських масштабах…, бо ж час за Ейнштейном і Ноланом жахливо і водночас прекрасно відносний) не хепі-енд, а доволі похмурий фінал (з катастрофами і смертями, і втратами, і неможливостями, і неспроможностями, і докорами, і розставаннями назавжди), та все ж із променем світла (схожим на перший росток життя на пустельній планеті Едмундса… і разом із тим частково на альтернативу, в якій Купер замість польоту в космос лишився батьком для своїх дітей, нехай в екологічно-продовольчому колапсі, але поряд повсякчас). А промінь світла – це пам’ять, індивідуальна і колективна, що лишається як на світлинах, почеплених на холодильник (навіть якщо у холодильнику сотні консервів на випадок апокаліпсису), так і на наскельних (куди б не вели технології, історія все рівно повертається до печер) малюнках…

Анастасія Лях