Aimin’ so high, but swingin’ so low
Tryna catch fire, but feelin’ so cold.
Linkin Park, «Heavy Is the Crown»
«Голодні ігри: Світанок перед Жнивами» (The Hunger Games: Sunrise on the Reaping) – шоста частина популярної дистопічної франшизи й другий приквел після «Балади про співочих пташок і змій» 2023 року. Обидва фільми поставив Френсіс Лоуренс, який також зняв три з чотирьох частин оригінальної серії з Дженніфер Лоуренс. Основою нового блокбастера став однойменний роман Сюзанни Коллінз, опублікований у березні 2025 року. Причому студія Lionsgate була настільки впевнена в комерційному потенціалі франшизи, що оголосила про екранізацію роману ще до його виходу.
У Панемі готуються до ювілейних, 50-х Голодних ігор, і президент Сноу вирішує влаштувати особливо грандіозне шоу. Замість звичних двох учасників кожен із дванадцяти округів мусить відправити до Капітолію одразу чотирьох підлітків, які битимуться на смерть заради розваги столичної публіки. Одним із 48 приречених стає 16-річний Геймітч Ебернеті, який зовсім не прагнув потрапити на арену, але повівся необачно і тепер має не лише вижити, а й спробувати зламати систему, що перетворила вбивство дітей на національне свято.
Дія розгортається за 24 роки до подій першого фільму. Стрічка розповідає про молодість Геймітча – того самого вічно п’яного наставника Катнісс Евердін, якого в оригінальній серії грав Вуді Гаррельсон. Тепер роль дісталася молодому австралійському актору Джозефу Заді (серіал «На схід від Едему»), якому довелося показати, як життєрадісний хлопець перетворюється на цинічного алкоголіка, що втратив віру в можливість щось змінити. Саме таким ми бачили Геймітча у виконанні Гаррельсона.

Із цим завданням Зада справляється досить переконливо. Його Геймітч зовсім не схожий на традиційного героя бойовика, який упевнено йде назустріч небезпеці. Він значно більше нагадує сучасного розгубленого підлітка, котрий усвідомлює несправедливість навколишнього світу, але не надто розуміє, що саме з нею робити. Його навіть можна назвати уособленням сучасного чоловіка з пригнобленою маскулінністю, адже на початку фільму його дівчина Ленор Дав фактично дорікає хлопцеві за пасивність, запитуючи, чи збирається він колись почати діяти, чи так і продовжить покірно приймати правила системи. І майже таке саме запитання він чує наприкінці фільму від персонажа Джессі Племонса. Тобто і на початку, і наприкінці герой постає не лідером, а людиною, яка керується чужими настановами.

Саме ця залежність від чужої волі визначає його історію. Адже Геймітч опиняється всередині величезної машини, створеної для того, щоб перетворювати звичайних людей на безправних учасників кривавого шоу. Він намагається чинити опір, але що сильніше пручається, то жорсткіше система демонструє, хто тут насправді встановлює правила.
Звісно, передусім «Світанок перед Жнивами» вражає масштабом постановки. Лоуренс знову створює фантастичний світ, де злиденні округи різко контрастують із розкішним Капітолієм, мешканці якого перетворили власне життя на нескінченний карнавал. Яскраві кольори, химерні костюми, гротескні зачіски, монументальні декорації та вигадливі інтер’єри виглядають надзвичайно ефектно. Причому ця візуальна надмірність давно стала однією з головних ознак франшизи, дозволяючи через зовнішній вигляд персонажів демонструвати прірву між багатіями й пригнобленими мешканцями округів.

Не менше задоволення приносить і зірковий акторський склад. Рейф Файнс приміряє образ президента Коріолана Сноу, якого в оригінальних фільмах грав Дональд Сазерленд. Його Сноу вже давно не той амбітний молодик із «Балади про співочих пташок і змій», а досвідчений правитель, який чудово розуміє, що страх і видовища допомагають утримувати владу не гірше за армію.

Кіран Калкін грає молодого Цезаря Флікермана, ведучого Голодних ігор, якого в старшому віці грав Стенлі Туччі. Його персонаж перетворює смертельне змагання дітей на розважальне телевізійне шоу, де будь-яку трагедію можна супроводити дотепним коментарем, а чергову смерть – ефектно змонтувати у відеоролику. Власне, в цьому й полягає одна з наймоторошніших особливостей Панему: масове насильство тут стало частиною індустрії розваг.

До ансамблю також долучилися Гленн Клоуз у ролі ексцентричної Друзілли Сікл, Ель Феннінг, яка грає молоду Еффі Трінкет, Джессі Племонс в образі політтехнолога Плутарха Гевенсбі, а також Мая Гоук, Маккенна Ґрейс і Келвін Гаррісон-молодший. Більшість із них отримали можливість зіграти молодші версії персонажів, уже знайомих шанувальникам серії. Тому для фанатів франшизи фільм перетворюється ще й на своєрідну екскурсію в минуле Панему.
Проблема лише в тому, що за всією цією розкішшю ховається досить традиційна драматургічна конструкція. Спочатку автори докладно пояснюють, наскільки жорстокою є тоталітарна система, як утискають мешканців округів і чому Геймітч охоче погоджується спробувати зламати систему. Потім хлопця відправляють на арену, де він має змагатися за виживання. А вже після цього історія нарешті переходить до найцікавішого – наслідків його спротиву.

Іронія в тому, що найслабшою частиною нових «Голодних ігор» виявляються власне Голодні ігри. Хоча цього разу учасників удвічі більше, цікавіших персонажів від цього не побільшало. Серед 48 підлітків практично ніхто, крім самого Геймітча та кількох його союзників, не отримує достатньо виразної історії, щоб глядач устиг зацікавитися його долею.
До того ж автори вирішили зробити саму арену максимально видовищною, наповнивши її фантастичними небезпеками. Тут є і білки-вбивці, і смертоносні метелики, і всілякі інші творіння комп’ютерної графіки, які мають постійно тримати глядача в напрузі. Проте замість відчуття реальної загрози дедалі частіше виникає враження, ніби дивишся проходження чергової відеогри, де розробники просто додають нових абсурдних ворогів, щоб урізноманітнити рівень.

І це особливо прикро, адже сам задум Голодних ігор завжди був значно цікавішим за звичайну боротьбу за виживання. Їхня жорстокість полягала не лише в тому, що підлітків змушували вбивати одне одного, а й у тому, що учасники мали перетворювати власні страждання на шоу, завойовувати симпатії спонсорів і розважати глядачів, від яких залежало їхнє життя. Тобто боротьба мала відбуватися водночас на фізичному, психологічному й політичному рівнях. Натомість цього разу значну частину екранного часу відведено беззмістовним сутичкам із черговими цифровими монстрами.
Зате після завершення Ігор історія нарешті набуває значно цікавішого змісту. Адже Геймітч поступово усвідомлює, що навіть якщо йому вдалося вижити й перехитрити організаторів, це ще не означає перемоги над системою. Навпаки, тоталітарна машина вміє використовувати навіть непокору власних жертв, перетворюючи їхні героїчні вчинки на черговий інструмент контролю.

Так фільм демонструє доволі показову для сучасного кіно зміну уявлень про героїзм. Адже ще донедавна головним героєм подібних історій був бунтівник, який відмовляється грати за правилами системи, кидає їй виклик і зрештою перемагає. Іноді самотужки, іноді за допомогою кількох вірних друзів. Достатньо виявити мужність, зробити правильний вибір і завдати вирішального удару, після якого вся величезна репресивна машина раптом розсиплеться на шматки. На подібній романтиці індивідуального спротиву Голлівуд виховав не одне покоління глядачів.
Проте «Світанок перед Жнивами» пропонує значно менш романтичну й водночас доволі суперечливу альтернативу. Тут окремий герой, навіть надзвичайно сміливий і винахідливий, не здатен нічого змінити. Його бунт приречений на поразку, а відкрите протистояння лише призводить до нових смертей, які зрештою виявляються марними. Система переживе будь-якого вискочку, покарає його близьких і за допомогою пропаганди подасть навіть власну поразку як перемогу.

Натомість правильною стратегією поступово стає своєрідне пристосуванство. Щоб колись змінити систему, потрібно спочатку навчитися в ній жити. Приймати її правила, приховувати власні наміри, домовлятися з потрібними людьми й поволі шукати однодумців, які допоможуть змінювати її зсередини. Замість романтичного бунту одинака – тривала робота людини, яка зовні може здаватися цілком лояльною до режиму. І в цьому легко побачити не лише прагматичне розуміння механізмів влади, а й доволі сумнівне моральне виправдання покори.
Особливо цікаво, що цю еволюцію демонструють саме на прикладі Геймітча. На початку історії хлопець прагне не кинути виклик несправедливому світу, а просто бути щасливим зі своєю дівчиною. Але він потрапляє в жорна системи, звідки виходить не бунтарем, а циніком. І тепер його шлях до спротиву пролягає не через героїчні вчинки, а через роки компромісів, мовчання й зовнішнього підкорення правилам. І випивки, щоб заглушити тугу за втраченими ідеалами.

У цьому сенсі нові «Голодні ігри» несподівано добре відображають зміну настроїв у сучасному масовому кіно. Замість звичного героя, який відмовляється коритися й змінює світ завдяки власній мужності, нам дедалі частіше пропонують людину, що мусить навчитися пристосовуватися. Бунт стає безвідповідальною авантюрою, компроміс – ознакою зрілості, а покора – необхідним етапом майбутніх змін. Причому межа між мудрою стратегією та звичайним конформізмом поступово стає настільки тонкою, що її майже неможливо помітити.
І це, мабуть, найцікавіше, що може запропонувати «Світанок перед Жнивами». Фільм, який зовні залишається яскравим молодіжним блокбастером про боротьбу з тоталітаризмом, зрештою приходить до досить невтішного дорослого висновку: щоб перемогти систему, спочатку доведеться стати її частиною. І хоча ця думка справді заслуговує на увагу, виникає запитання: чи цього ми хочемо навчати майбутні покоління? Чи це відповідь Голлівуду на нігілізм і протести у західних демократіях? І головне, чи варто було заради неї витрачати майже дві години сорок хвилин на досить одноманітні змагання, у яких практично немає за кого переживати?

Зрештою, «Голодні ігри: Світанок перед Жнивами» – красивий, масштабний і чудово оформлений блокбастер із вражаючим акторським складом, якому бракує як видовищності, так і цікавої історії безпосередньо на арені. Лоуренс переконливо відтворює знайомий світ Панему, проте справді змістовну думку залишає на фінал. І найіронічніше, що франшиза, яка колись зробила своїм символом дівчину, здатну одним жестом кинути виклик диктатурі, тепер фактично переконує глядачів, що проти системи краще не бунтувати. Принаймні доти, доки не навчишся бути її слухняною частиною.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Найкращі фільми в жанрі фентезі
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati




