Олександра Іванюк – українка, яка живе і працює в Польщі. Вона вивчала політологію в українських і польских вищих навчальних закладах. Наводимо ії роздуми з приводу перегляду резонансної стрічки польского режисера Войцеха Смажовскі “Волинь”. Думка редакції може повністю або частково не співпадати с думкою автора.
Я довго опиралась тому, щоб подивитись фільм «Волинь» Войтка Смажовського. Через надвразливість до демонстрації насильства й жорстокості, під час перегляду зі мною сталась справжня істерика: чоловік навіть хотів вивести з кінозали, але щось всередині – певно якийсь вроджений потяг до того, аби все побачити на власні очі (який змусив мене колись цілий тиждень провести в Освенцимі) – втримав у кріслі. Під час цих двох з половиною годин довелось пережити багато емоційних станів: від замилування рідними пейзажами, розчулення українськими піснями, мурах по шкірі від духу часу й жаху від обмеженого вибору, який часто зводився лише до двох опцій: або вбиваєш ти, або вбивають тебе. Чи хтось із нас може напевно сказати, що обрав би? Чи ми свідомі того, скільки темного криється у закамарках людської натури?
Питання, яке не йшло з думки: чи показання звірств, насилля й нестерпної жорстокості може служити бодай якійсь добрій цілі? Чи глядач, вбираючи у себе усе ці жахіття, зможе сьогодні не зненавидіти свого колишнього ворога ще більше? У своєму інтерв’ю режисер сказав, що його метою було показати ДНК ненависті, а на питання чи дикість походить зі сходу відповів: «дикість походить з людини». І хоч прикладом цієї дикої людини у фільмі безсумнівно стали українці, які – за намовлянням й примусом націоналістів – мотиками, вилами й сокирами масово вирубували власних сусідів (нагадаю, що кількість жертв, за різними оцінками, становить від 60 до 100 тисяч поляків і аргумент так званої симетрії, тобто «вони нас довели» або «вони також нас вбивали» лише поглиблює прірву між нами), лише після перегляду фільму – яким би болючим він не був – я нарешті зрозуміла режисера. Незважаючи на усі відомі мені факти й історії про волинську різанину, ПОБАЧИТИ на власні очі виявилось цілковито новим досвідом, адже це і є функція мистецтва – зробити так, щоб людина не просто знала, а пережила, тобто пропустила щось крізь себе. Тим же цілям служить психотерапія, коли дитячі травми можна вилікувати лише переживши їх ще раз по-дорослому й усвідомлено. Саме тому мені здається, що попри усі суперечливі факти, заяви, непорозуміння, неточності або закиди в антиукраїнськості стрічки, фільм може зіграти роль масової терапії, коли переживши ці страхіття ще раз вже новим поколінням, можна буде нарешті виплюнути з себе цю тему, яка вже довго нагниває всередині. І навіть якщо українці не скористаються шансом уважніше придивитися власній історії й героям, принаймні у польському суспільстві відбудеться детоксикація.
Психологи кажуть, що аби позбутися якоїсь травми, треба розповідати про неї, аж поки емоції про жахливу подію не вщухнуть. Скільки повстало фільмів про Голокост, аж ця тема не відійшла на другий план. Волинська травма ж настільки жива й болюча (і це не з вини Путіна), що її просто необхідно викричати. І особисто я тішуся, що кричить про неї принаймні хороший польський режисер (який самих поляків у своїх інших фільмах показує так, що соромно бути поляком), а не якийсь проплачений второсортний пропагандист.
Хотіла б також зупинитись на рефлексії над природою насильства у фільмі Смажовського у контексті нещодавно прочитаної книжки одного з найвидатніших психологів сучасності Філіпа Зімбардо «Ефект Люцифера або чому хороші люди роблять погані вчинки», де автор досліджує ті самі механізми дегуманізації на прикладі найгірших й найжорстокіших подій в історії – зокрема етнічних чисток в Руанді (де в результаті протистояння загинуло, за різними даними, до мільйона осіб) [рекомендуємо переглянути фільм “Отель «Руанда»”, який базується на цих подіях – прим. редакції]. Окрім того, Зімбардо був ініціатором сумнозвісного «Стенфордського експерименту» і багатьох інших, де досліджував, як влада, безкарність і сваволя впливають на поведінку людини, і також брав участь у розслідуванні катувань американськими солдатами іракських військовополонених. У книзі Зімбардо показує поетапні механізми, в результаті дії яких людина втрачає людське обличчя, зокрема: переконання, що ворог заслуговує на смерть/повинен зникнути/світ буде кращим без нього; дегуманізація ворога, тобто коли ворог більше не називається по імені (у фільмі поляків називали виключно «ляхами») і мимохіть починає сприйматись як «недолюдина»; коли є наказ/примус згори і вбивця не відчуває, що самостійно ухвалює рішення (те, про що Ханна Арендт писала у «Банальності Зла»); коли присутня атмосфера безкарності і свавілля, що надзвичайно розбещує й розхитує темну сторону людини; важкі умови існування, коли йдеться про фізичне виживання і людина починає функціонувати в «економному психічному режимі» тощо.
Повертаючись до фільму, Смажовський, за його власними словами, намагався показати природу насильства, ненависті й дикості. У фільмі від початку розсипані епізоди, де говориться про те, що українські школи й церкви закриваються; показується кілька сцен, де упівці буквально змушують простих українських хлопців до вбивства поляків ціною власного життя; демонструється, як кожна наступна влада нищить українське (або ж, навпаки, примарно обіцяє нездійсненне), забирає їжу й утискає простих людей і багато іншого. Звісно, наведені кадри не є достатніми, аби дійсно побачити, як сусіди перетворюються на вбивць і механізмам, про які говорить Зімбардо можна було приділити набагато більше уваги і тоді глядач не був би настільки паралізований побаченим. Але для цього потрібно почати розмовляти про Волинь у набагато ширшому контексті, ніж наведений у стрічці, чого навряд чи можна вимагати від митця, але потрібно вимагати від істориків з обох сторін конфлікту. І в цьому сенсі фільм дійсно змушує дочитати, додумати, довивчити багато аспектів, зокрема складні стосунки між ОУН-УПА й церквою (які у фільмі виглядали ледь не карикатурально) і ту саму ширшу передістою різанини з кривавим кінцем. Це не поставить знаку рівності, але дозволить глибше ЗРОЗУМІТИ природу насильства саме цієї трагічної події.
Олександра Іванюк
