«Марення – це єдиний рай, з якого ми не можемо втекти»: про нову виставу у театрі «Золоті Ворота»
Нова прем’єра золотоворітського #сезонбезвіз − вистава-колаж «Місто богів» (18+) від білоруського режисера Юрія Дивакова за п’єсою «Випадок у місті Гога» словенського драматурга Славка Грума.
Довідка (з сайту театру «Золотих Воріт»). Славко Грум (1901–1949) – класик словенської літератури, чию творчість відкривали наново наприкінці 1970-х. П’єса «Випадок у місті Гога» – один із найвідоміших його творів, написаний у 1927 році під потужним впливом декадансу.
П’єса одразу після написання посіла друге місце у державному конкурсі Міністерства освіти Югославії у Бєлграді як найкращий оригінальний твір. Сцену побачила лише на початку 1930-х років, але широкого розголосу не мала, оскільки вже починалася сіра доба «соціалістичного реалізму».
У ролях:
Віталій Ажнов – Отмар Преліх
Лiлія Цвєлікова – Хана, Афра
Анна Глухенька – Хана, Тарбула
Богдан Буйлук – Горбань Теобальд
Андрій Поліщук – Клікот
Катерина Вишнева – Тиха жінка
Анастасія Бабій – Юта, Клеф, Мертвий збирач податків, Пані Престопіл, Отець Квірін, Капс, Тереза
Володимир Ковбель – Юлій Гапіт
Розповідь починається, що називається, раптово: ось на сцені ще стояв худрук театру Стас Жирков та режисер Юрій Диваков, які представили глядачам виставу, як от на сцені вже стоїть перша Персонаж, що жадібно поглинає виноград та, здається, зла на увесь світ, лається на чому світ стоїть.
Мозок ще «перетравлює» щойно почуту словесну канонаду, як до неї додаються ще і ще нові монологи Персонажів, які раптово обриваються, змішуються, переплітаються, як людські долі у реальному житті… і як, наприклад, стрічка новин у Фейсбуці. Ми, жертви кліпового мислення, іноді не помічаємо, як проноситься повз наше невіртуальне життя, перенасичене щохвилинно оновлюваною інформацією, від якої губиш суть, бо намагаєшся бути у курсі всього на світі.
Як у реальному житті? – перепитаєте ви, хоча б з огляду на ці світлини. Ну так не виряджаються у реальному житті! Так не говорять, не мімікрують! І так не поводяться! А що, коли «марення – це єдиний рай, з якого ми не можемо втекти». Фантазм, фантасмагорія, абсурд – усе це про «Місто богів».
Утрирувана оповідь – як артхаус, як кіно Кіри Муратової, Фелліні чи Бунюеля, чиї Персонажі – своєрідні носії пороку, коли темна сторона виноситься на перший план. Ну-бо де ще можна дозволити собі одкровення та сповідь, як не у театрі, кінематографі чи літературі? Тут могла би початися патетика щодо повчальної та виховної функції мистецтва, але її не буде.
Натомість слід сказати: у непідготовленого глядача вистава може викликати повне непорозуміння і виглядатиме як суцільна какофонія (особливо іронічну усмішку викликають глядачі, котрі не звикли до яскравих емоцій художнього керівника театру, тому повсякчас здивовано-обурливо обертаються, чуючи нестримний сміх з останніх рядів – та насправді то Стас щиро радіє за своїх талановитих акторів. Я попередила :).
Та якби це було кіно, то неодмінно перемотала б і передивилася ще раз, бо вистава у півтори години пролітає як мить. І намагаєшся отямитись, прокинутись від марення – безтурботного і моторошного водночас: «Гріхом упиваються, бо він блищить».
Раптові асоціації з комедією «Моя краля» Брюно Дюмона, «Неоновим демоном» Рефна і музикою Ніла Янга з джармушівського «Мреця». Якщо ви не бачили цих стрічок, то вам можна лише позаздрити: мистецтво таке різне і воно не завжди має подобатись, − принаймні, не з першого разу. Але це не привід боятися нових жанрів, адже з кожним новим фільмом і виставою ви вже не ті, що були півтори години тому.
Наостанок коментарі режисера Юрія Дивакова і актора Володимира Ковбеля про роботу над «Містом богів» (з одного з радіоефірів).
Юрій Диваков: «Персонажі вистави вельми правдиво ставляться до свого тіла, не перешкоджаючи своїм бажанням. Вони перебувають у різних стосунках – як у приємних, так і у не надто приємних.
Володимир Ковбель: «Режисер виймає з актора, з персонажа думку, яку людина несе через тіло, бо часто людина у житті реагує через тіло, а вже потім встигає подумати про те, що вона робить. Вистава схожа на своєрідні сповіді. Зі сцени ми можемо зізнатися у тому, у чому не можемо зізнатися у житті. Такий підхід, який застосовує Юрій Диваков, і такий театральний метод театральної роботи – дуже синтетичний, бо синтезує у собі ряд мистецтв: не тільки театральне мистецтво, не тільки слово, − це і хореографія, пластика, це музика, спів, а також можливість спробувати себе у ролі маріонетки, яка рухається і існує у певній заданій чіткій формі».
Наступний показ вистави буде вже у грудні. Слідкувати за прем’єрами «Золотих Воріт» можнана Фейсбук-сторінці театру: facebook.com/theatre.zv
Виставу бачила і радить Ольга Усачова
