Камон Камон (C’mon C’mon)

Хоакін Фенікс спілкується з дітьми і підлітками про особисте, екзистенційне і філософське у чорно-білій драмі «Камон Камон». «Давай, давай» або «Ну ж бо, давай», або «Нумо, давай»… – так перекладається назва фільму і саме такими словами ми зазвичай спонукаємо співрозмовника до якоїсь дії або до відвертої бесіди, до чесної, відкритої, щирої відповіді. І саме так ми часто говоримо до дітей, аби підштовхнути їх зробити якийсь крок, буквальний, якщо йдеться про перші кроки, або фігуральний. Хоча ми, дорослі, так само постійно робимо чи принаймні намагаємося робити кроки, аби зрозуміти один одного, знайти спільну мову, потрібну емоцію, правильний вчинок і невловиме, крихке розуміння незбагненних почуттів іншої людини. Та ще більше незбагненних почуттів дитини.

«Камон Камон» від незалежного американського сценариста і постановника Майка Міллза, відомого за нетривіальною романтичною трагікомедією «Початківці» та тонкою драмеді-дослідженням різних поколінь сильних та вольових емансіпе «Жінки ХХ століття», вправно балансує на межі документального та ігрового кіно. Фенікс грає журналіста-інтерв’юера, що переїздить зі штату у штат, із міста у місто та записує чудернацькі, розумні, цікаві, приголомшливі, дивні, глибокі, наївні, чисті, неординарні та загадкові відповіді дітей на найрізноманітніші та абстрактніші запитання про те, що чекає їх та нас усіх у майбутньому, чи буде кінець світу, про війни, злість та жорстокість, про радість та щастя, і навіть смерть…; про те, яку суперсилу вони б обрали, якби була така можливість; що сказали б своїм батькам, якби ті на якийсь час перетворилися на їх дітей…, про міста, в яких вони народилися та живуть, і що ці міста для них означають. Ці інтерв’ю складаються у своєрідний нарис про Америку і світ очима підростаючих тінейджерів, про життя і мрії, про сучасне та недалеке прийдешнє.

Головний герой, що після смерті матері майже припинив спілкування з рідною сестрою, залишається один на один з маленьким племінником, котрий його майже не пам’ятає, коли сестрі необхідно на деякий час поїхати до чоловіка, що страждає біполярним розладом, у психлікарню. Протагоніст, неодружений та бездітний (що до сих пір не оговтався не лише після смерті матері, а і після болючого розриву з коханою), намагається налагодити зв’язок і досягти взаємного розуміння та близькості зі своєрідним та особливим хлопчиком, розумним та водночас вразливим, що через психічну хворобу тата не знає, ким саме, якою людиною є його батько; звичайним і незвичайним водночас хлопчиком, котрий може влаштувати істерику через зубну щітку чи миття голови, котрий зовсім не має друзів та вигадує альтернативну особистість, альтер его самотнього хлопчика із сиротинця, та який намагається зрозуміти, що є насправді важливим в його житті.

Разом ці двоє, чужі та близькі водночас, загублені та сумовиті, травмовані та самітні, вчаться говорити та відкриватися, любити та радіти, слухати, чути і розуміти. І мікрофон, який із собою всюди носить герой, – тут не лише інструмент запису звуку, це буквальний та фігуральний підсилювач гучності голосу, аби кожен, хто говорить, був неодмінно почутий. Бо не соромно плакати («Мені соромно, що я розплакався», – говорить хлопчик після істерики через те, що скінчився перекус та розрядився планшет) чи непритомніти («Мені соромно, що я знепритомнів. Ти, мабуть, злякався…», – говорить дядько, коли просто вулиці раптово втрачає свідомість і падає на асфальт у той час, коли хлопчик сидить у нього на плечах). Соромно – не чути, коли інший говорить і потребує відгуку. Тож герої переборюють і істерику, і слабкість, ці захисні мури, аби почути не лише один одного, а й власне себе і навколишній світ.

Майк Міллз, який зняв досить особисте, інтимно-ліричне кіно, вкотре присвятив його поколінням, звичайним людям, крізь котрих плине час та історія. Ніжне, мінімалістичне, просте, але не сентиментальне, не солодко-зворушливе, не хвилююче і проймаюче, а розсудливе і доросле, хоча у кадрі куди більше дітей, ніж дорослих. Не можна сказати, що спостерігати за хлопчиком та Феніксом, котрі, по суті, грають лише удвох і перебувають у тісному та маленькому світі відчуження і тимчасового відокремлення від звичної їм реальності (один примірює роль батька, яку ніколи не грав, а інший отримує тата, якого так само не мав через психічний розлад останнього, проте для обох це є швидкоплинною непостійністю, пригодою, що от-от має скінчитися), надто захопливо. До того ж здається, що стильне чорно-біле зображення, яке зазвичай спроможне додати картині краси та вишуканості, або щирості та вінтажної справжності, або приховати недоліки…, тут не зовсім доречне, штучно підтягує історію на вищий, ніж є насправді, рівень та водночас позбавляє її фарб у прямому та переносному значеннях. І так само зовсім не відчуваються душі та характери міст, які пропливають за спинами хлопчика та чоловіка із мікрофоном: Детройт, Нью-Йорк, Новий Орлеан… міста не стають окремими персонажами, а лишаються просто звуком.

Смотрите легально на MEGOGO

Проте «Камон Камон» – це і є присвячення звуку. Це не є сімейна драма (режисер не заглиблюється у відносини та складнощі цих відносин: і стосунки протагоніста з сестрою, і стосунки з померлою матір’ю, і стосунки з жінкою, що пішла,.. – все знов-таки лишається просто звуком). Це є діалог, інтерв’ю, розмова для запису та не для запису. Діалог дорослого, що, здається, не перестав бути дитиною, і дітей, що іноді мислять та говорять дивовижно доросло.

Анастасія Лях