Ніжний бар (The Tender Bar)

«Умій міняти шини, прикурювати тачку, піклуйся про матір, не пропивай заначку. І ще дещо важливе: ніколи ні за яких обставин не бий жінку. Навіть якщо вона штрикнула тебе ножицями… От, власне, і уся чоловіча наука», – вчить свого маленького племінника крутий і хороший (так-так, і крутий, і хороший… рідкісне поєднання чоловічих якостей… до того ж іще і спортивний, і начитаний) дядя Чарлі у виконанні Бена Аффлека, бармен-господар провінційного бару на Лонг-Айленді під назвою «Діккенс», де на полицях поряд з пляшками джину і рому лежать книжки, безліч розумних книжок.

– Знаєш, хто такий Діккенс?
– Власник цього бару?..

Цю драму дорослішання на тлі м’яких у кольоровій палітрі та жорстких у боротьбі за американські можливості та свободи 70-х, в якій маленький герой намагається заповнити пустку, що залишив його непутящий батько (радіоведучий, якого бідолашна дитина постійно вишукує в мінливих радіохвилях), зняв Джордж Клуні за однойменними мемуарами Джона Мерінгера. І Аффлек тут зіграв одну з найкращих своїх ролей.

А ось так говорить мати головного героя (яка вкотре вимушено і неохоче повернулася до батьківського дому, бо або скінчилися гроші, або втратила роботу, або розійшлася з черговим бойфрендом, або усе разом) про власного батька, ексцентричного дідуся в обличчі легенди другого плану Крістофера Ллойда: «У твого дідуся фотографічна пам’ять. Він знає грецьку мову і латинь. Але при цьому меблі у нього обмотані ізострічкою, а сам він пердить і каже «Це не я». А ще просто так кричить «Абрикоооси!»… Ось так йому згодився коледж… Але ти, синку, клянуся, вступиш до Гарварду або Єлю».

Смотрите легально на MEGOGO

Цього разу ніякої політики від зазвичай політичного Джорджа Клуні. Чудовий дядя Чарлі роз’їжджає на бірюзовому каділлаці-кабріолеті, грає з племінником у боулінг та вчить його простої мудрості… А пізніше, у 80-х, коли юний герой стає молодим чоловіком (Тай Шерідан), студентом Єльського університету, дядя Чарлі відрощую бороду, носить окуляри для читання та, як і раніше, робить добрі вчинки та говорить правильні речі (а іноді навіть розмірковує про Фому Аквінського та Джорджа Орвелла). Тепер він ділиться досвідом та прозорливістю не лише із племінником, а і з його однокашниками, що приїхали послухати неймовірного дядька Чарлі, управителя баром під назвою «Діккенс». «Цей Чарлі, він тобі як батько», – помічає товариш хлопця. «Ні, це дядько Чарлі. А мій батько на радіо».

Звісно ж, історія дорослішання про хлопця, а не про дядьку. Та за дозріванням головного героя (який намагається перерости комплекс відсутності батька та «сакральність» його в’їдливого голосу із радіоприймача, аби нарешті назвати того невловимого гівнюка «просто мужиком на радіо»; а потім намагається не лише назвати, а й дійсно відчути, що той кінчений гівнюк йому ніхто, стороння людина; який вперше закохується та набагато ближче підступається до мрії стати письменником; вперше займається сексом, а потім і вдруге, і втретє…, а далі, як і всі ми, зіштовхується з першим розчаруванням, і не лише в коханні, а і в ілюзії неважливості класової розбіжності), за кожним його життєвим етапом, за кожним кроком видимо і невидимо проступає голос дядька Чарлі. Не той фіктивний голос незнайомця з радіостанції, а справжній голос справжнього батька, учителя і наставника.

«Всі ми врешті-решт повертаємося до дідуся», – каже хлопчина матері, який на відміну від неї завжди вважав дідусевий будинок (і дядьків бар) справжнім домом. Його подорож із пабу на Лонг-Айленді до газети «Таймс» та до написання заповітного роману видається, мабуть, надто легкою і короткою. Та Клуні і не намагався зняти мотивуючу «нарочито голлівудську» драму про подолання безлічі перешкод. Скоріше, ніжну історію хорошого, вірного виховання. Історію про те, як одні люди нічого не варті, бо зовсім нічого не дають іншим. А інші – варті усього, бо залишають після себе гідний слід і слушний голос в іншій людині. Саме так, гідний слід не на планеті, не в історії людства, а просто в одній-єдиній людині.

Анастасія Лях