Місячний лицар (Moon Knight)

Оскар Айзек грає супергероя у плащі в новому серіалі від Marvel. І ім’я цього супергероя звучить так само сміховинно, як і ім’я Зоряного лицаря з «Вартових галактики». Проте тут ніхто не насміхається з незграбного нікнейму. Тут взагалі мало сміються.

Головний герой – дивний чолов’яга, що просинається у себе в квартирі та знімає з щиколоток тугі ремені, якими сам себе прикував до ліжка (так у кіно зазвичай роблять персонажі-перевертні, що по ночах обертаються на вовків). А потім цей дивний тип ніби нічого й не було дзвонить матусі (він, вочевидь, інфантильний та зовсім незрілий, не дивлячись на солідний вік та оманливу маскулінну зовнішність; маруда, невтьопа, матусин синочок з написаним на лобі словом «лузер» жирненьким шрифтом) та йде на роботу. А працює він у лондонському історичному музеї, у секції єгиптознавства. Та бути екскурсоводом може лишень мріяти. Він добре знається на єгипетських древностях та культурі, проте працює продавцем у ларьку з дешевими сувенірами. Ніколи не зустрічався із дівчиною і навіть не наважувався запросити когось на побачення. А єдина, з ким він спілкується, – його домашня акваріумна рибка з одним плавцем замість двох, така ж недолуга, як він сам. Проте уночі цей зацькований та закомплексований бідося щось таки виробляє.

Згодом ми дізнаємося, що протагоніст страждає від синдрому множинної особистості (дисоціативного розладу ідентичності), і в його тілі мешкають як мінімум двоє: музейний робітник-невдаха та брутальний, харизматичний, жорсткий, ризиковий, упевнений найманець-розкрадач гробниць. Тобто з Єгиптом пов’язані обидві персони, та за характером різні вони настільки, що навіть розмовляють із різними акцентами: один з американським, другий на британському просторічному діалекті кокні (і актор ці акценти досить вправно відтворює). І до того ж у голові цього горопахи звучить іще один голос… голос давньоєгипетського бога Хонсу, що уособлює зоряну ніч та місяць. Бо ж цей псих з альтер его у дзеркалі ще й є аватаром Хонсу і має виконувати загадкувату волю цього сумнівного божества на прозаїчній землі.

«Місячний лицар» – перший з марвелівських телепроектів, що ризиковано представляє цілковито нового супергероя, ніяк не пов’язаного з добре відомими глядачеві Месниками. Тобто це перший марвелівський проект, рішуче відокремлений від марвелівського кіновсесвіту, а значить цілком доступний випадковому глядачеві. І цей новий маленький мікрокосм (що, можливо, колись і стане частиною великого цілого, проте наразі є ізольованим і начебто самодостатнім) більше нагадує пригодницькі світи «Індіани Джонса» і «Мумії» (і трохи «Ночі в музеї»), аніж планету Marvel, де фіолетовий велетень клацає пальцями у рукавиці з магічними самоцвітами, і від клацання того зникає половина всього.

Смотрите легально на MEGOGO

Оскар Айзек раніше вже мав справу із коміксами Джека Кірбі і Стена Лі. Він зіграв лиходія у фільмі «Люди Ікс: Апокаліпсис». Причому сюжет там і конкретно його персонаж так само були пов’язані з давньоєгипетськими божествами. Тоді знайомство Айзека з Marvel вийшло не зовсім вдалим (стрічка здалась невиразною, огрядною, надто прямолінійною, позбавленою глибини та шарму попередніх екранізацій серії про мутантів…, та й синій колір обличчя начебто актору не личить). Тепер і в контексті коміксів, і в контексті єгиптології Айзек реабілітувався (це не кращий марвелівський серіал, проте твіст у фіналі четвертої серії приголомшує беззаперечно, повертаючи бравурно-пройдисвітський настрій цієї історії у кардинально інше русло). На відміну від «Апокаліпсиса» історія про Місячного лицаря легка та жвава (принаймні до моменту викриття ескапізму, коли фараонська гробниця стає не артефактом, об’єктом пошуку та жаги авантюриста, а метафорою тісного футляру, скриньки, де замкнено буйну свідомість), а специфічного шарму їй додає нетипове балансування між пригодницьким екшном та психологічним трилером про жорсткі таргани у хворобливому і, можливо, дуже серйозно травмованому мозку героя.

Сюжет і справді занурює у екзотичні єгипетські вірування та культи. І ми невимушено поринаємо у протистояння бога Хонсу, що має пташиний хижацький дзьоб замість голови і здається безнадійним егоїстом та маніпулятором, і богині Амат, що зображується єгиптянами як дике, несусвітнє чудовисько із тулубом гіпопотама, лапами та гривою лева, пащею крокодила… і яка проповідує безжально винищувати зло у самому зародку, тобто вбивати гітлерів і подібних, коли ті ще немовлята і нічого не скоїли (а її земним аватаром, її голосом поміж людей свого часу був сам Александр Македонський). Тож це до усього ще й трохи горор, і зовсім неясно, де у ньому погані хлопці, а де хороші, бо обидві сторони конфронтації викликають чимало питань, вагань і побоювань… І діють у цьому маскулінному, трохи старомодному шоу красені-чоловіки з підкреслено разючою, шерхлою, загартованою мужністю, чи радше мужинністю: Айзек, Ітан Гоук та нині загиблий Гаспар Ульєль, для якого участь у «Місячному лицарі» стала однією з останніх робіт.

Цікаво, що безпосередньо Місячний лицар, винесений у назву супергерой (чи то антигерой), з’являється на екрані мізерно мало, суто символічно та номінально. І його стиль недарма нагадує класичну людину-невидимку, що в оригінальній чорно-білій екранізації 1933 року зображена у бинтах, наче єгипетська мумія (і такою ж людиною-невидимкою, тільки не буквально, є музейний продавець копійчаних сувенірів Стівен, який живе майже невидимим, непомітним життям).

Треба сказати, що Оскар Айзек грає мало не відмінно. Він тут наче людина-оркестр. Проте разом з тим виконавець цієї напрочуд хаотичної та божевільної партії, попри безумовні старання і вміння, очевидно є надто для усього того «дорослим». Айзеку до лиця грати у покер, створювати штучний інтелект, очолювати авторитетний феодальний клан, вести бізнес у корумпованому та кримінальному Нью-Йорку 80-х… можна навіть тягатися по меланхолічному Мангеттену 60-х з гітарою та рудим котом… Та для супергеройського коміксу (і особливо для ролі сором’язливого телепня-тюхтія-ботана), здається, Айзек (котрому, можливо, більш підійшов би понурий готемський настрій) надто реалістичний, надто брутальний, надто серйозний, надто похмурий, надто мужчина, а не фігляр у трико. Та повертаючись до фіналу четвертої серії, скажу, що саме за це Marvel його і обрала.

Анастасія Лях