Історія моєї дружини (A feleségem története)

Леа Сейду грає невірну дружину і сповнену таємниць невловиму й жадану красуню у драмі угорської режисерки Ільдіко Еньєді за однойменним романом Мілана Фюшта, номінованим на Нобелівську премію (який щодо водних метафор та шлюбних химер римується з «Глибокими водами» Патриції Гайсміт). Довгий роман вилився у довгий, майже тригодинний, фільм. І багатьом критикам ця довжелезність здалася катуванням. Та попри дійсно надмірну тривалість «Історія моєї дружини» здатна зачарувати і поглинути лірично настроєного глядача, наче та загадкова й манлива морська безодня.

Головний герой-оповідач – голландський капітан далекого плавання, що керує вантажними суднами (голландський актор Ґійс Нейбр, з якого вийшов напрочуд переконливий капітан). Він неодружений і бездітний, і майже усе життя проживає у морі. І звісно ж, сумує за жіночою вродою та близькістю гарної жінки (і на здоров’ї утримання не найкраще позначається). Тож одного разу у кав’ярні він здуру бовкає, що візьме шлюб із першою-ліпшою, що увійде в кафе. І бачить блондинку-француженку Ліззі, зухвалу красуню у цигарковому димі, що несподівано одразу погоджується стати його дружиною… Їх дуже своєрідна шлюбна ніч проходить за поїданням риби (на суші, та за матроським рецептом) і покером на роздягання… А далі капітан занурюється у хронічну морську хворобу і мучиться від бурхливих хвиль: хворіє невиліковною одержимістю до жінки, що спокушає, ошукує, дурить, висковзує і радше схожа на фантом, фата-моргану, ніж на реальність з плоті й крові. І він її зовсім не знає…

Насправді протагоніст розповідає власну історію. Ми, глядачі, пірнаємо у його почуття і страждання, у його муки і задоволення, у історію з його точки зору. Тоді як загадкова Ліззі так до самого кінця і залишається великою таємницею. Як справжній морський капітан герой постійно розповідає історії, байки та казки, що блукають поміж моряків. Він просить і дружину розповісти хоч раз якусь історію, але та відповідає, що не вміє. Саме тому глядач і не чує її оповідь. Відповідно усі спочуття відходять йому, а не їй.

Та оповідач-чоловік позиціонує свій виклад, переданий сімома главами-«уроками» (уроками мінливого і суперечливого подружнього життя), саме як «історію дружини». Бо цей двометровий здоровань, цей справжній морський вовк, цей брутальний і старомодний чолов’яга-кремінь… надто скромний і надто шляхетний, надто чесний і надто відданий, надто позбавлений его і надто закоханий, аби розповідати власну історію… Він нібито звик приборкувати стихію. І одночасно звик їй коритися. Бо у морі все одно вирішує море, а не людина. І саме такою стихією стає для капітана Ліззі. Стає для нього новою водою, що, як не намагайся вхопити, все одно тече крізь пальці; новою глибиною, звабливою і небезпечною; новою безоднею, страшною й убивчою.

Смотрите легально на MEGOGO

Цікаво, що впродовж трьох годин майже немає другорядних персонажів і сюжетних відгалужень. Бо історія суто про нього і суто про неї з його точки зору. Довоєнна Європа 1920-х років звужується до декорації однієї спальні навіть тоді, коли у кадрі нібито присутнє щось інше, вирує світське життя чи пожежа на палубі. Так, сцени на морі – та сама спальня. Корабель чи каюта – та сама спальня. І камера оператора часто споглядає сцени у дзеркалі, зокрема інтимні сцени. У дзеркалі і на відстані. Ніби делікатно зазирає у вузький дверний отвір, у задзеркалля цієї мореплавської метафори.

Ільдіко Еньєді завуальовано цитує свою попередню тріумфальну роботу «Тіло і душа», яка отримала берлінського «Золотого ведмедя» і яка розповідала поетично-магічну історію кохання посеред прозаїчної скотобійні. У цій самовідсилці авторка говорить вустами лікаря, що намагається втішити досягшого дна капітана, і згадує «вереск свині, яку мають зарізати» і суперечливий «факт», що «на землі немає місця для душ»… В «Історії моєї дружини» менше магії і поезії, та алегорична боротьба моряка з «ідеальним штормом» все ж таки сповнена віршованої чуттєвості і меланхолійного ритму. А химера, ілюзія, фея Моргана, морська примара на ім’я Ліззі у цигарковому димі, наче у тумані над оманливою водною гладдю… – то чари… не темні, не світлі, звичайні чари примхливої і хворобливої земної пристрасті.

Анастасія Лях