Сяючі дівчата (Shining Girls)

Як і «Пітьма» від Netflix, «Сяючі дівчата» від Apple спритно і напрочуд цікаво вирулюють із детектива у наукову фантастику. І це, певно, єдина з-поміж детективних історій, де серійний маніяк-убивця… подорожує у часі. Основна дія відбувається у 1990-х роках у Чикаго з флешбеками у минулі десятиліття аж до років після Першої світової війни, так званих ревучих 20-х. Розслідування веде не поліція (її тут взагалі немає), а журналіст-пияка з чиказької газети і дівчина-архіваріус, що теж тяжіє до написання статей, але скромно просиджує у підвалі зі старими записами. Ніби фінчерівський «Зодіак» зустрівся із «Дружиною мандрівника у часі», лишень замість дружини і чоловіка жертва і душогуб.

Маніяка грає садист із «Німфоманки» Джеймі Белл (це не спойлер, адже обличчя убивці за сюжетом відоме одразу), від котрого тут на кілометри віє моторошним підступом бузувіра-мізогіна. Головну героїню, дівчину з архівного сховища, – Елізабет Мосс (яка також виступила режисером кількох епізодів). А роль журналіста, що іноді йде у глибокий загул, виконав бразильський актор Вагнер Моура, відомий за свинцевим образом Пабло Ескобара у серіалі «Нарко» (тут актор радикально інший, ні сліду від авторитарної, лякаючої постаті монументального наркобарона, лише мінорний шарм і дружелюбність самотнього п’яниці зі втомленими чорнявими кучерями, що розійшовся з дружиною-наркоманкою і не дуже вдало намагається піклуватися про сина-підлітка; хорошого писаки з вільним, пластичним розумом, але затьмареним депресією і рефлексіями).

Тож за сюжетом головна героїня Кірбі, дуже тиха дівчина з газетного архіву (живе з матір’ю і котом та чомусь занотовує у записник елементарні речі про власне життя, ніби страждає систематичними провалами в пам’яті), чує, що журналіст Ден Веласкес має написати матеріал про знайденого підозрюваного у справі вбивства жінки, яку нещодавно зарізали посеред вулиці. Несподівано Кірбі полишає затишно-могильний підвал і самостійно вирушає до підозрюваного додому. Спочатку здається, що вона хоче сама написати статтю і вибратися з підвалу до світла, у репортерський ньюзрум, про який завжди мріяла. Та ні. Заходячи до будинку підозрюваного, дівчина ховає в руці ножа, аби при нагоді штрикнути м’ясника, що шість років тому так само напав і пошматував і її… Так, Кірбі – єдина жертва, що вижила. І вона прагне помститися.

Жанрово оповідь розходиться у двох напрямах. З одного боку, Ден Веласкес і Кірбі у якості помічниці починають спільне розслідування, приховуючи від головного редактора таємницю про те, що архівниця сама є постраждалою від різника. У цьому напряму розгортається нібито класичний детектив про пошуки серійного маніяка, що полює на жінок, ріже їм животи і залишає всередині різні дріб’язкові предмети: сірникову коробку, дзеркальце, ключі… іще залишки радію, радіоактивного елемента, що світиться зеленим сяянням у жіночих нутрощах. З іншого боку, розгортається психологічно-містичний трилер про напрочуд дивні відхилення у голові протагоністки, яка не просто не може чогось згадати (що має пса чи кота, що живе у квартирі за номером 2б, а не 3б; що працює за отим, а не тим комп’ютером…), а наче проживає суттєво різні життя. Наприклад, приходить додому, де має бути мати, адже вона живе з матір’ю, а натомість її зустрічає… чоловік, і на стінах висять весільні світлини… А в іншому кадрі раптово її коротке волосся стає довгим… або пофарбованим в інший колір.

Смотрите легально на MEGOGO

Здавалося б, нічого нового. Ще одна інтерпретація сай-фай-теорії про паралельні реальності, де кожна дійсність залежить від кожного вибору чи випадковості, та про нелінійність часу. Але автори «Сяючих» не видають цю гіпотезу як витяг з посібника божевільного вченого чи філософський роздум на тему можливостей і неможливостей. Вони її взагалі не розповідають, а натомість беруть ніби відгомони фантастичного вчення про розриви у просторово-часовій неперервності і блимають ними у найнесподіваніші моменти, наче спалахами підступної фотокамери.

До речі, твіст про подорожі у часі теж не можна назвати спойлером. Адже у пролозі ми спостерігаємо сцену, що має місце у 1960-х роках. Герой Джеймі Белла, слизький і неприємний, відверто схожий на педофіла, розмовляє з маленькою дівчинкою на дворі, дає їй іграшкову фігурку коника. І виглядає він точнісінько так само, як і потім у 1990-х… Щоправда, стилістика серіалу настільки реалістична, без усіляких там машин для подорожей у часі (хоча їх нагадують звичайні пральні машинки в одній зі сцен) або порталів-дірок у повітрі, що до останнього будь-які натяки на фантастичність здаються або описками (помилково не той рік написали), або оманою, містифікацією, за якою криється відносно правдоподібне пояснення на кшталт того, що у 60-х із дівчинкою міг розмовляти батько-маніяк теперішнього сина-маніяка, що дуже і дуже на нього схожий.

Цей нетрадиційний перехід від детективу до наукової фантастики, це екзотичне поєднання сюжетів про пошуки серійного убивці та про подорожі у часі цілком могли б вилитися у подвійну невдачу, коли не спрацювала б ні історія про маніяка, ні історія про часові мандрівки. Проте тут працюють обидві. І ми, глядачі, отримуємо і повноцінний психологічний портрет серійника разом з доволі захоплюючими намаганнями журналіста і жертви його ідентифікувати і упіймати; і нетривіальний сай-фай про загадковий будинок-вікно між часами, в якому разом із шовковими (а не нейлоновими) панчохами лежить електронний годинник і де прості побутові речі будь-якої миті можуть раз і змінитися, стати на кілька років старішими чи новішими.

Крім того «Сяючі дівчата» – це й метафоричне висловлювання про фемінізм, сексизм і мізогінію. Юнак-невдаха, якому не пощастило змалку потрапити у «дитяче рабство» на скотобійню, потім пройти Першу світову війну, а далі не поталанило із дівчиною-танцівницею, яку він роками жадав…, вбиває жінок у момент їх успіху, у момент їх «сяяння», і живиться тим «сяянням» наче паразит.

Цікавою є й символіка серіалу. Наприклад, речі, пов’язані з мандрівником-різником у часі, – це фігурка коня, жива бджола і парасоля. Кінь виявляється не просто конем, а Пегасом, міфічним конем із крилами, що нібито вміє літати. Парасоля – чарівний атрибут Мері Поппінс, на якому літала казкова няня. І лише звичайна бджола (єдина жива істота з-поміж цих неживих речей) літає по-справжньому у реальному, а не фантастичному світі. Та саме бджолі герой Джеймі Белла, що штучно літає у часі завдяки «сяючим» дівчатам, символічно, як і убитим жінкам, відриває крильця…

Анастасія Лях