Про цей фільм багато хто чув, мало хто його бачив, а про сприйняття взагалі можна написати окрему статтю. Коли він з’явився, Україна і українське кіно ще не з’явилися. Тобто, формально, було і те, і те. Втім, незалежність, що існувала вже десять років, була отримана, але не усвідомлена. На жаль, тільки зараз, коли почалось повномасштабне вторгнення росії, ми приходимо до повного усвідомлення цінності та необхідності незалежності (а можливо, іншим чином досвід цінності самостійності держави просто не набувається). І саме зараз значення цього фільму оцінюється вже зовсім не так, як це було двадцять років тому.
З українським кіно все було, мабуть, ще гірше. Його просто не було. Фільми з’являлись у кількості 1-2 на рік (а були роки і зовсім без прем’єр). При такій кількості сподіватися на розвиток індустрії не варто. Перехідний стан від розвалу радянської бази кіно до поступової появи нової школи самостійного українського кіно розтягнувся приблизно на двадцять років, і багато фільмів, які потрапили у цю часову зону, або суттєво постраждали у якості, або просто не дійшли до глядача. Якщо перше (якість) впливає на “Молитву за гетьмана Мазепу” лише частково, то друге відбулося у повному обсязі.
Крім проблем з виробництвом на межі 20 і 21 століть в Україні були також великі проблеми з прокатом кіно, адже кількість кінотеатрів була мінімальною. Навіть формальний вихід у прокат не означав суттєвої кількості глядачів для фільму. Для того, щоб фільм побачили, його потрібно було показати на телебаченні. Але не технічні проблеми з прокатом стали головним чинником того, що фільм не дійшов до глядача. На перший план вийшли політичні ігри.
Смотрите легально на MEGOGO
росія мала величезний вплив на Україну і після отримання незалежності, у тому числі на культурному фронті (знов-таки, тільки зараз ми усвідомлюємо його обсяг, адже раніше ми жили з цим як з даністю і опиралися цьому несистемно). Кіно, література, музика, ТБ – все це працювало на машину пропаганди рф, і якщо всередині нашої держави не було чітко сформованого суспільного бачення якогось процесу чи явища, були величезні шанси, що на це явище будуть впливати або безпосередньо з росії через мас-медіа, або це будуть робити в Україні ті канали та особи, які росією підтримувались (або які їй співчували, бо такого також було чимало). Ситуація стала поліпшуватися після 2014 року, коли російські канали заборонили в Україні, а суспільна думка в країні різко почала засуджувати наративи, що надходили з країни-агресора. Але на початку 2000-х років цього не було. Країна ще тільки починала економічне зростання, незалежність та самостійність не були відрефлексовані та не сприймались як щось, що можна втратити. Іншими словами, проблема протистояння російській агресії не була актуальною на тлі інших проблем, здебільшого економічного характеру.
У той же час фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” звертав увагу саме на цю історичну проблему: окупація України росією почалась задовго до Радянського Союзу, і якщо не винести уроків з історії, то вона повториться знову, як це вже було за Петра І та інших самодержців російської імперії. “Молитва” – це не історичне кіно, але воно до історії звертається, пригадує її найболючіші моменти для нашої держави і нагадує про циклічність всього, що відбувається. І якщо на момент створення фільму фізична окупація України ще не планувалася, то з культурної окупації ми ще не встигли вийти (і робимо це лише зараз). Як сприйняло суспільство цей заклик звернути увагу на існуючу загрозу? Українське суспільство його просто не побачило, тому що російське суспільство зробило все, щоб вбити цей фільм ще до появи на екранах.
Після прем’єри на Берлінському фестивалі на авторів фільму обрушився шквал нищівної критики. Фільм звинувачували у спотворенні образу Петра І, викривленні історичної правди, спробі посіяти ворожнечу між двома, як ви розумієте, “братськими” народами. Це писали не тільки російські видання, а й підгодовані російськими грошима українські мас-медіа. Оскільки переглянувши стрічку глядач міг отримати власну думку щодо того, що там відбувається, критики намагалися поховати картину, так щоб її навіть не захотілося подивитися. Для цього писали про те, що фільм розраховано на дешевий шокуючий ефект, ніякої художньої цінності він не має, під маскою елітарності та кіно “не для всіх” ховається банальний непрофесіоналізм, а режисер взагалі намагається незграбними прийомами вичавити щось на кшталт артхаусу з матеріалу, який створено на державні гроші (що були розкрадені в процесі). Якщо взяти всі наведені епітети та помножити на три, ви отримаєте уявлення про середню рецензію на фільм, який, до того ж, так і не було доведено до фінального монтажу продюсером, що отримав на нього ексклюзивні права після фестивальної прем’єри (в Берліні показували робочу версію фільму з поганим звуком).
Звісно, що після таких відгуків та за наявності технічних проблем з картиною глядач не жадав побачити “Мазепу” – та й віри у власне кіно у країні ще просто не було. Тому спроба показати, яку загрозу становить росія для України була невдалою – її довелось відкласти на декілька років. Нова версія була завершена у 2010 році, але шлейф потужної атаки критиків все ще викликав відразу у багатьох потенційних глядачів.
Крім нового багатоканального звуку і незначних купюр, що не впливають на фільм, було зроблено також важливе доповнення – додано закадровий коментар режисера Юрія Іллєнка, який пояснює складні історичні моменти (до того ж, багатьом глядачам невідомі). Саме це доповнення стало, на нашу думку, критично важливим, адже фільм надто складний для сприйняття, і коли ти ще й не в історичному контексті, тобі надто важко зрозуміти, що взагалі відбувається. Можливо раніше Іллєнко розраховував на те, що обізнаність глядача вище, або наратив стрічки зчитується легше і без додаткових пояснень, але здається, ці пояснення стали тим клеєм, який з’єднав художні прийоми та історичне підґрунтя у єдине ціле, куди більш зрозуміле та чітке.
Втім, не будемо вводити читача в оману: фільм все одно надскладний для сприйняття і розуміння того, що відбувається в кадрі у частині аудиторії може так і не прийти. По-перше, історія розвивається не лінійно. По-друге, у стрічці багато символізму, який складно зчитується (наприклад, Мазепу одночасно грають троє акторів – Богдан Ступка, Пилип Іллєнко (син режисера, який продюсував нову версію фільму) та Сергій Марченко; формально вони представляють Мазепу у різному віці, від наймолодшого (Іллєнко) до найстаршого (Ступка), але при цьому вони грають втрьох в багатьох сценах одночасно). По-третє, повертаючись до питання часу та якості кіно у цей час, це все ж таки накладає певний відбиток на те, що ми бачимо на екрані (тріщини на екрані – це пошкоджена камера, невдалий спецефект чи знов-таки символізм, який ми не розуміємо (чи все відразу?)). Перші 30-40 хвилин дивитися відверто важко, але магія цього фільму у тому, що якщо витримуєш початковий тиск та продовжуєш перегляд далі, звикаєш до гротескного стилю викладення, бачиш, як замикаються лінії розповіді, які спочатку виглядають хаотичними, та зрештою, отримуєш задоволення від перегляду.
Навіщо все було робити так складно, якщо тема настільки важлива? На це питання відповів Пилип Іллєнко, зазначивши, що якщо батько зняв би лінійний історичний фільм, можливо його спіткала би доля багатьох інших історичних українських фільмів, які пройшли непоміченими. А коли ти настільки вражаєш глядача та критиків (а паралельно створюєш скандал у виконанні нашого агресивного сусіда), то нехай ти викликаєш неоднозначну реакцію (а у когось і неприйняття), ти, тим не менш, залишаєш куди більш глибокий слід. Важко не погодитися з цією думкою, хоча не можна назвати її незаперечною: в Україні дійсно є глядач, який готовий для сприйняття складних форм, але що робити з тими багатьма, хто хоче бачити більш зрозумілі наративи на важливі теми? Втім, питання балансування між елітарністю/фестивальністю та масовістю/мейнстримом це дискусія значно ширша, ніж обговорення одного фільму.
Вражаюче відкриття – незважаючи на алегоричність та сюрреалістичність викладення, всі головні історичні лінії фільму реально відбувалися. Навіть фраза Петра “господу помочимся” під час акту анафеми взята з протоколів, які фіксували цю подію. Звісно, ми не маємо на увазі відвертий сюрреалізм, як сцена на початку картини, де Мазепа постає з могили та хапає Петра за горлянку. Але відношення з жінкою Кочубея та її донькою, Батуринська різанина, полон кошового Івана Сірка і ризик загибелі у ньому, інтриги та маніпуляції для того, щоб отримати більше влади – всі ці великі і маленькі епізоди справді мали місце, хоча в процесі фільму деякі з них сприймаєш як частину марення Мазепи перед смертю. Але наголосимо ще раз: не варто чекати повної історичної достовірності, задача фільму не стати підручником з історії, а настільки зацікавити проблематикою питань того часу, щоб глядач пішов читати ті самі підручники.
Починається фільм зі сцени зґвалтування Петром Першим якогось російського солдата на могилі Івана Мазепи. Коли прибігає цариця та на ломаній російській з сильним акцентом запитує, тримаючи свої великі груди в руках, чи Петру цього не достатньо, він виправдовується: “Это я не его! Это я Мазепу!” (а потім дає звання генерала солдату – здається, в сучасній росії майже так все і відбувається, зважаючи на те, які дегенерати сидять на усіх ключових позиціях). Навіть зараз, у 2022 році, питання одностатевого сексу викликає у частини населення агресивне неприйняття – що вже казати про 2001 рік (і що вже казати про російських критиків та чиновників, які в сцені анального сексу двох чоловіків бачать великого імператора всєя русі Петра Першого). Звичайно, у російської частини глядачів запалало миттєво. От тільки жаль, що до нашого глядача фільм поступово доходить тільки зараз.
Після сцени сексу Петро починає крушити могилу Мазепи і лаяти його аж до того моменту, коли Мазепа постає з могили та пропонує йому згадати, чому так все відбулось. А далі ми проносимось через всі марення та спогади Мазепи, дуже складного персонажа, який обманював, маніпулював, підставляв, рятувався від смерті, намагався врятувати власний народ, але так і не знайшов з ним спільної мови. Саме тому він врешті-решт програв, але залишив по собі легенди про невмирущого вершника, який лякав москву ще століттями (і продовжує лякати). У фільмі режисер Юрій Іллєнко також з’являється у якості актора в образу маршала Жукова, який наказує знищити віднайдену могилу Мазепи та всі історичні реліквії, що були всередині. Щоб остаточно вивести фільм на рівень постмодерну, наприкінці стрічки ми бачимо його як режисера і оператора, який знімає цю картину (він направляє камеру на Раїсу Недашківську, що грає відьму). Тому і голос Іллєнка за кадром не є чимось, що вибивається з естетики картини, адже частково він є таким самим вертепом, як той, що показує Мазепа власним соратникам впродовж фільму.
Важке, але самобутнє, яскраве, важливе та дійсно варте перегляду кіно тепер можливо побачити онлайн на сервісі Takflix. Перегляд коштує всього лише 85 гривень, частина з яких, до того ж, підуть на потреби ЗСУ. Отже, переходьте за посиланням та отримайте важку насолоду – один з найкращих українських фільмів часів Незалежності потребує підготовки та відповідного настрою для перегляду, але заради великого кіно це цілком виправдано.
Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія
2001 рік / 2010 рік, США
Продюсери: Юрій Іллєнко, Пилип Іллєнко
Режисер: Юрій Іллєнко
Сценарій: Юрій Іллєнко
У ролях: Богдан Ступка, Людмила Єфименко, Микита Джигурда, В’ячеслав Довженко, Віктор Демерташ, Катя Лісовенко, Сергій Романюк, Пилип Іллєнко, Сергій Марченко, Марина Петренко, Лесь Сердюк, Остап Ступка, Михайло Голубович, Олег Драч, Дмитро Миргородський, Раїса Недашківська, Кость Степанков, Юрій Іллєнко, Мирослав Домолевський, Сергій Альошечкін, Володимир Коляда
Оператор: Юрій Іллєнко
Композитор: Вірко Балей
Тривалість: 144 хвилини / 02:24
