Злочини майбутнього (Crimes of the Future)

Маестро боді-горору Девід Кроненберг, який свого часу зробив цей піджанр одночасно і артхаусним, і глядацьким, повертається до естетики, з якої почав режисерську кар’єру півстоліття назад. З одного боку, це безумовно знакове і величне повернення, бо «Злочини майбутнього» показують канадського метра саме таким, яким він колись вразив і приголомшив як критиків, так і майбутніх фанатів. Тобто це чистий, голий і первозданний Кроненберг, без домішків і переосмислень творчого тону. З іншого боку, це Кроненберг, якого ми бачили вже десятки разів, зовсім не новий і зовсім не революційний.

Фільм під назвою «Злочини майбутнього» Девід Кроненберг вже колись знімав, дуже давно. Це була робота 1970 року, коли постановник був ще студентом або тільки-но випустився. Друга спроба повного метру та перша стрічка на тему мутацій людського тіла, що стали врешті-решт візитівкою режисера на багато років вперед. Це був фільм тривалістю усього лише сімдесят хвилин, нарочито експериментальний, без звуку (потім був накладений закадровий голос головного героя) і, звісно ж, без зіркових акторів. Він розповідав про майбутнє, в якому масове отруєння косметичними засобами вбило усіх жінок, тож людська раса перестала розмножуватися; про вченого, що намагався зупинити епідемію і врятувати наш рід; про маленьку дівчинку, яка стала останньою жінкою на землі, та про божевільних сектантів, що намагалися цю дівчинку запліднити.

Спершу вважалося, що Кроненберг зніме ремейк своєї ранньої роботи, яку дуже мало хто бачив. Збільшить хронометраж, додасть діалоги, прикрасить зірковим кастом та осучаснить зображення технологіями. Що ж, хронометраж постановник дійсно збільшив, додав діалоги, прикрасив зірковим кастом…, лише ніякої сучасної графіки ви тут не знайдете, бо це ж Девід Кроненберг, а не Голлівуд. Тож «Злочини майбутнього» 2022 виглядають може й не так, як «Злочини майбутнього» 1970, проте точно як фільми Кроненберга 1990-х років. І головне – ніякий це не ремейк.

В оригіналі головний герой-вчений, шукаючи ліки від загибелі людства, зустрічає впродовж своїх пошуків різних людей, зокрема людей із фізичними мутаціями (бо ж саме мутація – ключ до еволюції, а еволюція – гарантія продовження життя). Один з тих людей – чоловік-пухлина, що продукує всередині власного тіла різні новітні органи незрозумілого призначення. Саме про цього чоловіка і розповідає нова версія «Злочинів майбутнього». Тож це не ремейк, а свого роду спін-офф. І зіграв чоловіка з пухлинами Вігго Мортенсен, для котрого це аж четверта співпраця із Кроненбергом після «Виправданої жорстокості», «Пороку на експорт» і «Небезпечного методу».

Смотрите легально на MEGOGO

Його персонаж – митець майбутнього, де люди буквально втратили відчуття болю, і де взагалі усі відчуття притупилися; де еволюція йде надприскореним шляхом, і людське тіло постійно мутує, лише сенс в тому розгледіти поки що важко. Художник на відміну від інших біль відчуває, і йому постійно болить, бо організм повсякчас продукує нові і нові пухлини. Аби це набуло якогось сенсу (нехай не біологічного, а митецького), він влаштовує арт-перформанси з процесу хірургічного видалення своїх новоутворень, і ці вистави, схожі на публічний статевий акт, користуються неабиякою популярністю… Леа Сейду грає звабливу партнерку і асистентку перформера, що, власне, й проводить арт-операції, а потім робить татуювання на видалених органах. Крістен Стюарт зіграла дівчину-держслужбовця, що працює у конторі реєстру нових органів; офісний бюрократичний планктон у нудному одязі, в якій хірургічні спектаклі чи то хірургічні реаліті-шоу раптово пробуджують цікавість, захоплення, бажання і хіть.

З одного боку, всі ці нібито шокуючі елементи сюжету й естетики виглядають забавними, вражаючими, дотепними, епатажними. І розрізи на тілі, закриті на застібку-блискавку; і живі органічні комп’ютерні меблі й обладнання (крісла, ліжка-колиски, медичні бокси); і хлопчик із пластикопереробною травною системою; і танцюрист із зашитими очима і ротом та десятками вух на тілі (та гаслом перформансу «Досить дивитися і говорити. Прийшов час слухати»)… Та з іншого, все це так чи інакше відгуки минулих робіт Кроненберга: «Екзистенції», «Автокатастрофи», «Зв′язаних до смерті»… і навіть «Зоряної карти». Режисер не знімав вісім років (це найдовша пауза у його п’ятдесятирічній кар’єрі), і от видав таку собі квинтесенцію-попурі своєї значної творчості.

«Хірургія – новий секс», – говорить героїня Крістен Стюарт. Та попри абсолютно оголену і безумовно привабливу Сейду, що наближається до оргазму із кожним розрізом плоті, «Злочини майбутнього» позбавлені сексуальності. Якщо сексуальні девіації «Автокатастофи» були справді спокусливими і чуттєвими, хоча й невимовно жахливими і разюче патологічними, то збочення і відхилення «Злочинів» не викликають ніякого генітального сум’яття. Здається, Кроненберг навмисно створив світ підкреслено асексуальний і безнадійно пластиковий, у якому порядок речей перевернувся догори дриґом, і меблі стали живими, а люди – пластмасовими. Саме так (несексуально і синтетично), треба думати, на думку митця, виглядає сьогоденне життя.

Сатира на пластичну хірургію, зірковість, сучасне мистецтво очевидно римується із сатирою «Зоряної карти» на Голлівуд. І як і завжди, зухвалий канадієць виступає відвертим і радикальним «безбожником». За Кроненбергом, у тілі немає ніякої там душі, є лише м’ясо… і трохи розуму вибірково. І людство, яке або втратило, або ніколи й не мало духовності, одержиме проникненням у тіла один одного. Одержиме проникненням у свій і чужий «внутрішній світ». Тільки за Кроненбергом «внутрішній світ» – не метафора, а тупо внутрішні органи.

Анастасія Лях