Чоловічий рід (Men)

Британський режисер і сценарист Алекс Ґарленд (автор фільмів «Ex Machina», «Анігіляція» і міні-серіалу «Розроби») цього разу зняв не науково-фантастичний горор, а горор біблейсько-гендерний, який можна назвати жахітною сонатою і братом-близнюком фонтрієрівського «Антихриста».

У пролозі героїня Джессі Баклі, в якої застиг під носом кривавий слід, стоїть закляклою посеред кімнати і раптово здригається. Її здригання збігається з увімкненням закадрової музики, проте насправді дівчину змусила заціпеніти, а потім смикнутися картина за вікном: падаючий згори униз чоловік. Як з’ясовується згодом, це не просто чоловік, це її чоловік, який вчинив самогубство через те, що вона захотіла розлучитися. І коли він впав на землю, то насадив руку на гострий металевий шпиль огорожі, і саме в такому вигляді вона його і знайшла, коли спустилась униз (можливо, режисер проштрикує чоловічу руку як покарання за головну біблейську брехню, що буцімто Єва, «винна у всіх земних гріхах», вклала заборонене яблуко в руку Адамові).

Аби якось душевно заспокоїтись після трагедії, молода вдова орендує старезний заміський будинок в англійській глушині. Хоче побути одна у тиші та спокої та, мабуть, переконати себе, що не винувата у смерті психічно нестабільного чоловіка. Перед тим, як увійти в майже замкову садибу, жінка проходить повз сад із старою яблунею. Дерево сухе і пожовкле, проте на ньому є кілька плодів. Одне яблуко дівчина зриває та їсть… Оселю відчиняє такий собі послужливий провінційний дивак, господар будинку, який передає один-єдиний ключ від усіх дверей і цікавиться, коли прибуде містер, адже помилково, вірніше за старою звичкою удова представилася місіс, а не міс.

Перша ж прогулянка безлюдними місцевими околицями закінчується для героїні кількома лячними інцидентами. Спершу вона натрапляє на довгий темний тунель у лісі, в який голосно кричить, аби почути власне відлуння, та раптово з іншого кінця тунелю на неї починає бігти якийсь чоловік… А після вона зустрічає удалині іншого чоловіка, який стоїть посеред галявини цілковито голий… І чим далі, тим дивних та лячних чоловіків стає усе більше і більше…

Смотрите легально на MEGOGO

Навіть коли Ґарленд робив наукову фантастику, він все одно вдавався тією чи іншою мірою до горору. Кожного разу він жахав і продовжує жахати по-різному (у дусі казки про Синю бороду, у дусі «Пікніка на узбіччі» братів Стругацьких, або у дусі Ларса фон Трієра). Та кожного разу цей жах справді величний і грандіозний. Тож сьогодні Алекса Ґарленда цілком можна поставити в один ряд із найцікавішими і найсамобутнішими англомовними горор-майстрами сучасності: Джорданом Пілом, Робертом Еггерсом і Арі Астером.

Усі чоловічі ролі у фільмі, окрім ролі чоловіка-самогубці головної героїні, грає Рорі Кіннір. Він і господар маєтку з кривими зубами, і безхатько-ексгібіціоніст, і поліцейський, і бармен, і місцевий священник, і хлопчик-підліток, що носить на обличчі пластикову маску із зображенням нібито Мерилін Монро і обзиває героїню тупою сукою. Бо ж колишній чоловік – це конкретний чоловік, а усі інші персонажі чоловічої статі – узагальнене уособлення чоловічого роду, уособлення усіх тих жахів, що представляє для жінки чоловічий світ.

Із самого прологу Ґарленд очевидно наслідує «Антихриста»: у сцені з максимально повільним слоу мо із вікна випадає і летить додолу людина (тільки у фон Трієра це, як пам’ятаємо, була дитина, а у Ґарленда падінню не передує секс). Німа сцена під претензійну музику. А далі обидві героїні (у Ґарленда Джессі Баклі, у фон Трієра Шарлотта Генсбур) їдуть у далеке відлюддя посеред незайманої природи, аби зцілитися від болю та провини. Так само гендерно-біблейські мотиви, так само гниючі трупи тварин у лісі, так само камерно-монументальне протистояння чоловіка і жінки. Тільки якщо Ларса фон Трієра після «Антихриста» критики-недоброзичливці назвали жінконенависником, то Алекса Ґарленда після «Чоловічого роду» можна сприйняти за чоловіконенависника. Хоча насправді обидві стрічки ширші й складніші за прямолінійні мізогінію та мізандрію.

Декорація – Едемський сад. Посеред саду – дерево із яблуками. Абсолютно голий чоловік серед «райських» кущів. Героїня, що зірвала і вкусила яблуко… Алюзія на сюжет про Адама і Єву настільки очевидна, що можна було б не вкладати у вуста Рорі Кінніра репліку про заборонений плід. Ґарленд представляє патріархальний світ як кімнату жахіть, де жінка має бути в усьому винною і смиренною, має бути сексуальним об’єктом з охоче відкритим ротом і відкритою промежиною (адже недарма гидкий хлопчина носить маску Мерилін із широко відкритим пластмасовим ротом), та має народжувати своєю невтомною вагіною нових і нових чоловіків… (перед тим, як в кульмінації шокувати глядача багатоактними ланцюжковими пологами, режисер розкидає у кадрі чимало алегоричних піхв: чорна діра тунелю, чорна діра на місці згнилого ока мертвого оленя…).

Проблема героїні не тільки в чоловіках, але і в ній самій. Вона говорить, що не відчуває провину. І розуміє, що не має її відчувати. Проте все одно відчуває. І оточуючий її світ чоловічого домінування (священник, що вважає нормою лупцювання жінок; збочений і агресивний підліток, що виросте в соціопата-маніяка і буде вбивати блондинок або брюнеток, або рудих в залежності від образу матері або першої дівчини, що не дала; поліцейський, що схильний вважати жертвою переслідувача, а не жінку, яку той переслідує…) живиться її самокартанням. Тож героїня Баклі протистоїть не стільки чоловікам, скільки тому корінню багатовікового патріархату, що проросло і в ній самій, бо так навчила і вкорінила тисячолітня історія роду людського.

Анастасія Лях