Бенефіс аматорства. Рецензія на фільм “Я, «Побєда» і Берлін”

Так, до фіга придурків на один день — то тяжка карма якась, а не реалії.

Кузьма Скрябін, «Я, «Побєда» і Берлін»

Не знайдеться українця, який би не чув про музиканта Андрія Кузьменко, відомого як Скрябін. Та не всі знають, що він ще й книги писав. І одиницям відомо, що одну його повість – «Місто в якому не ходять гроші» – вже екранізували. Вийшло, щоправда, геть кепсько. Зате екранізація іншої історії – «Я, «Побєда» і Берлін» – вийшла більш вдалою. Про неї і поговоримо.

«Я, «Побєда» і Берлін» – автобіографічна вигадка. У ній Кузьма розповідав історію про те, як ще починаючим артистом у 90-тих він зі своїм знайомим на прізвисько Бард вирішив мотнутися в Берлін, аби зміняти там стару «Побєду», яку згаряча придбав в Україні, на Мерседес.

Цю історію вирішили на свій лад переповісти творці однойменного фільму – режисерка-постановниця Ольга Ряшина («Секс і нічого особистого») та трійця сценаристів Олексій Комаровський («Королі репу»), Ніна Шуліка («HopeBahnhof. Berlin. Вокзал надії»), Анатолій Крим («Передчуття»).

Кузьма у стрічці – молодий, веселий, наївний і невпевнений у собі парубок. Він мріє стати знаменитим музикантом, має вірних друзів, об’єднаних у музичний гурт, проте дуже боїться першого концерту, хоч і не вірить, що на нього завітає більше п’яти фанів. Тому подорож в Берлін, яку несподівано запропонував Бард, котрому треба туди по справах, стає для Кузьми способом не думати про майбутній концерт. Але в кращих традиціях роад-муві всі плани пішли шкереберть, а пригоди мусять перетворити героя з непевного хлопчика на чоловіка, який знає чого хоче в житті.

Не сказати, що сюжет «Я, «Побєда» і Берлін» чи його герої вийшли якимись приголомшливими. Подібне можна побачити у кожній другій дорожній комедії. Автори явно дуже обережно підійшли до відтворення образу Кузьми, зробивши його максимально позитивним та щирим, а ще добрим і наївним, немов діснеєвську принцесу чи героя підліткового аніме. Та й інші персонажі стрічки скидаються на альбом старих фотографій, завдяки яким ми згадуємо лише хороше, немов нічого кепського не трапляється у житті, і навіть злі люди можуть змінитися в один момент.

Проте варто віддати належне кастинг директорці Аллі Самойленко, яка працювала певне над половиною хітів сучасного українського кіно. Для «Я, «Побєда» і Берлін» вона вкотре відібрала класних акторів, в першу чергу, головний дует – Івана Бліндара та Володимира Геву. Якщо можуть бути питання до виконавців другорядних ролей, наприклад партнерів Кузьми по його бенду «Скрябін і пінгвіни», то головні персонажі, а також їхні візаві у Берліні вийшли колоритними та цікавими. Ще й говорять живою мовою галицького діалекту. Хоча прототипу Барда – Віталію Бардецькому – політ фантазії авторів до смаку не прийшовся: «Я, звісно, люблю фільми категорії B. Але то був трешак тотальний, безкомпромісна хвороблива маячня», – написав він у соцмережі.

Також авторам стрічки вдалося гарно передати дух 90-х, від дефіцитних червоних колгот до зародження корупції на митниці, все відсилає у дикі часи свободи, що впала на голови героїв, і вони поки не дуже розуміють, що з усім тим робити. Але стати комерсантом уже видається не гіршим вибором, аніж музикантом.

Підкупає увага творчої групи до деталей. Вони гарно попрацювали з реквізитом, навіть відтворили розмальовану джинсову куртку Кузьми по фотографіям. Іншими словами, художник-постановник Микола Кіщук («Уроки толерантності»), художниця з костюмів Антоніна Белінська (серіал «Кріпосна») та художниця по гриму Марта Скальська (серіал «Перші ластівки») відпрацювали на славу.

Візуально фільм виглядає прекрасно, не в останню чергу завдяки невтомній камері оператора Дмитра Недрі. Якщо ви бачили його «Безславних кріпаків», то знаєте, що він не лише класно сцени бійок знімає, але ладен залізти з камерою в човна посеред гірської річки, аби зняти декілька секунд проїзду «Побєди» понад берегом. Постійний пошук нового кута зору робить стрічку «Я, «Побєда» і Берлін» живою у кращих традиціях пригодницького кіно й допомагає тримати увагу глядачів до самого фіналу. Окремо слід відзначити майстерно візуалізовану сцену наркотичного тріпу Скрябіна.

Звісно, не можна не згадати величезну роботу над саундтреками для фільму, який склали з 16 пісень Скрябіна, переспіваних українськими зірками від TVORCHI і Wellboy до ТНМК і O.Torvald. Шукайте добірку в інтернеті.

Стрічка Ольги Ряшиної переносить глядачів у 90-ті й показує історію того, як молодий Скрябін з товаришем вириваються з щойно прочинених дверей колишнього комуністичного табору і вдихають на повні груди західну свободу. І де ще це зробити, як не у Берліні, який і нинішні хіпстери вважають Меккою вільних людей? Тут турецька дівчинка може тусити у клубі, а зранку йти до школи під пильним оком суворого дідуся, багатий бюргер може зловити передоз у притоні, а зранку чинно снідати на подвір’ї власної вілли в компанії дружини-польки у домашніх тапках на 10-сантиметрових каблуках, тут всі рівні не за статусом та можливостями, а за мріями, навіть молодий український музикант, який роздумує кинути все те аматОрство і почати торгувати шинкою на Батьківщині.

«Я, «Побєда» і Берлін» – це класне кіно, яке не хапає зірок з неба і йде безпечною дорогою фільму для широкої глядацької аудиторії. Багато гумору, зовсім трохи трилеру, пара екшн сцен, пара поцілунків, дрібка наркотиків та сексуальних девіацій та багато доброї ностальгії за часами, коли все тільки починалося – ось і весь рецепт вдалого кіна, яке професійно зроблене і розважає без напрягів.

Дмитро Сидоренко

Читайте також: