Фрагменти пам’яті. Рецензія на фільм «Любов, що не зникає»

04.02.2026 Рецензія

Фільми ісландського режисера Глінура Палмасона непрості – він не прагне бути зручним, не поспішає пояснювати свій задум і ніколи не підлаштовується під глядацькі очікування. Тому поява стрічки «Любов, що не зникає» (The Love That Remains) в українському прокаті виглядає радше винятком із правил і подарунком синефілам.

Картина мала прем’єру минулого року на Каннському кінофестивалі й представляла Ісландію у відборі на «Оскар» – 2026 у категорії «Найкращий міжнародний фільм». Але фестивальні регалії тут радше орієнтир для глядача, ніж обіцянка доступності, адже це кіно, що існує у власному ритмі й навряд сподобається багатьом.

Палмасон розповідає історію розпаду сім’ї, не вдаючись до мелодраматичних ходів чи надриву. Магнус – рибалка, що надовго ходить у море на промисловому судні. Анна – художниця, яка втомилася від ролі чиєїсь половинки і прагне нарешті реалізувати себе у творчості. Вони більше не разом, але продовжують жити поруч і виховувати трьох дітей у віддаленому ісландському селищі, серед лавових ландшафтів, туману й повільного плину буднів. Магнус не може прийняти змін і чіпляється за минуле, Анна ж намагається вирватися вперед, хоч і для неї розрив виявляється непростим випробуванням.

«Любов, що не зникає» (The Love That Remains)

На відміну від попередньої роботи ісландця – «Земля бога» – «Любов, що не зникає» має менший хронометраж і сприймається легше, але це відчуття оманливе. Насправді перед нами лише половина історії. Палмасон паралельно протягом кількох років знімав два фільми – «Любов, що не зникає» і «Жанну д’Арк», прем’єра якої теж відбулася минулого року, але на фестивалі у Сан-Себастьяні. Режисер працював із тими самими акторами, зокрема власними дітьми – Ґрімуром, Торґільсом та Ідою Меккін Ґлінсдоттір, – знімаючи на одну 35-міліметрову плівку, а вже на монтажі розділив матеріал на два наративи, що ділять спільний всесвіт.

«Любов, що не зникає» (The Love That Remains)

Тому багато сцен тут виглядають як фрагменти пам’яті, вирвані з довшого процесу. Наприклад, дитяча лінія з будівництвом фігури лицаря у «Любові, що не зникає» з’являється як побічний мотив, тоді як у «Жанні д’Арк» вона перетворюється на центральний образ, який проходить крізь усі пори року.

Палмасон узагалі мислить кіно як тривалий процес спостереження. Ще з 2017 року він без чіткого плану знімав руйнування власної художньої студії – і цей матеріал з’являється у «Любові, що не зникає» як сильний початковий жест. Попри зовнішню буденність, режисер не відмовляється й від сюрреалізму. Чоловік, який втрачає близькість із родиною, немов ґрунт під ногами, бачить дивні сни й марення. То півень повертається у гігантському розмірі, ніби прийшов помститися за власне вбивство. То опудало лицаря, з яким діти бавилися, стріляючи з лука, оживає і просить води. Ці образи не поясниш – вони радше емоційні маркери внутрішнього стану, коли фантазія віддзеркалює сильні переживання в реальності.

«Любов, що не зникає» (The Love That Remains)

Фільм «Любов, що не зникає» звично для режисера повільний і споглядальний. Палмасон, який цього разу сам виступає оператором, знімає на плівку, немовби прагне фізично закарбувати час. Ландшафт, світло, погода, флора і фауна тут не тло, а повноцінні учасники подій. Видно, що режисер щиро любить свою країну, природа у картині завше слугує персонажам розрадою, допомагаючи відволіктися від особистих криз.

Водночас розпад сім’ї і те, як людина, втрачаючи зв’язки, втрачає сенс і опору, передані непрямо. Цей біль майже не проговорюється персонажами вголос, але вгадується в незручних взаємодіях та нечастих моментах розпачу. «Любов, що не зникає» потребує витримки, емпатії й відповідного настрою. Вона не веде за руку і не пояснює, що саме слід відчувати. Саме тому стрічка може видатися абстрактною або хаотичною, особливо для глядачів, які ніколи не переживали крах стосунків. Цей контраст досвідів видно й у фільмі, де діти переживають розставання дорослих куди більш спокійно, аніж їхні батьки. А головним улюбленцем публіки стала ісландська вівчарка Панда, яка отримала «Собачу пальмову гілку» в Каннах.

«Любов, що не зникає» (The Love That Remains)

«Любов, що не зникає» – це неквапливе спостереження за тим, як пам’ять і відчуття приналежності поступово розшаровуються разом із родиною. За спільними спогадами, які після розриву вже не складаються у єдину історію, і за любов’ю, що не зникає остаточно, а радше змінює конфігурацію, лишаючи по собі відчуття втрати й звички до минулого. Це точно не глядацьке кіно у звичному сенсі, адже Палмасон не дає відповідей, залишаючи глядача наодинці з повільним плином життя, в якому біль з часом стає невід’ємною частиною.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

Найкращі фільми 2025 року

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах: