Голод – ніщо, статус – все. Рецензія на фільм “Трикутник смутку”

07.12.2022 Рецензія

Першокласна соціальна сатира, що перемогла у Каннах

Поведінка “бездіяльного класу” обумовлена бажанням підкреслити свою привілейованість за допомогою “демонстративного споживання” і “демонстративного марнотратства”, а нижчі класи часом прагнуть копіювати поведінку “бездіяльного класу”.

Торстейн Веблен, “Теорія бездіяльного класу”

Новий фільм шведського режисера Рубена Естлунда “Трикутник печалі” (Triangle of Sadness) сінефіли могли побачити восени в рамках Київського тижня критики. Тепер же стрічка-переможець цьогорічного Каннського кінофестивалю виходить в широкий прокат.

Це англомовний дебют для режисера, який прославився своєю їдкою і влучною соціальною сатирою в попередніх роботах “Квадрат” і “Турист”. Цього разу від маестро дісталося на горіхи соціальному розшаруванню, капіталістам, соціалістам, моделям та сфері послуг. Одним словом – сучасному суспільству споживання.

Головні герої фільму – пара коханців. Вона – молода й вродлива модель та інфлюенсерка, він теж модель, хоч і не такий успішний. Хлопця зіграв Гарріс Дікінсон з “Кінгс Мен”, а дівчину – Чарлбі Дін, котра померла через раптову хворобу цього року. Ви могли бачити її у стрічці “Інтерв’ю з Богом”.

Вона – типова маніпуляторка й професійна продавчиня власної вроди. За словами дівчини, для неї є лише один вихід з модельного бізнесу – стати чиєюсь трофейною дружиною. Красуня за своє недовге життя навчилася лише одному – отримувати бажане за своє миле личко й право насолоджуватися її компанією. Хоч, звісно, й називає себе феміністкою, щедрою й доброю людиною.

Він не погоджується з класичним розподілом гендерних ролей, коли чоловік “купує” прихильність жінки турботою про неї (що часто-густо означає виконувати усі її забаганки). Парубок не хоче “йти шляхом, який обирають всі навколо” й виступає за рівноправність. Бажає бути не спонсором, а кращим другом. От тільки дівчина заявляє, що з друзями не сплять, а розмови про гроші – “не сексі”.

Та в цієї парочки з’являється шанс змінити ролі, коли яхта, на якій вони відправляються в круїз, тоне у берегів безлюдного острова. Причому яхта не проста, а для еліти. Тому на борту, окрім молодих моделей, знаходяться російські олігархи, британська знать, бізнесмени та їх дружини й коханки, капітан-соціаліст (чудове камео Вуді Гаррельсона) і купа обслуги, звісно.

найкращі фільми Вуді Гаррельсона

Фільм, як любить Естлунд, поділений на глави, наскрізною темою яких є модель існування людей, за якою кожен щось продає, аби заробити на хліб з маслом. Одні – зброю для “поширення демократії”, другі – лайно в прямому сенсі цього слова, треті – свою вроду й dolce vita, а четверті – ручну працю.

При цьому Естлунд не жаліє нікого. В його стрічці буквально немає кому співпереживати, бо кожен персонаж абсолютно заслужив на те, що з ним станеться. І продаж своєї праці, свого тіла чи своєї совісті – режисер показує не як вибір, а як його відсутність насправді.

І як би не розповідала еліта, що всі рівні, а представники нижчих класів, що їх нечесно пригноблюють. Дайте людям хоч сто шансів змінити ситуацію, вони все одно зведуть соціальний устрій до стратифікованого суспільства. Тож в результаті “від кожного по здібностям, кожному по потребі” залишається лише ефемерним лозунгом й недосяжним ідеалом. Бо потреба людини дуже швидко підтягується до здібностей, а потім перевищує їх.

Фільм “Трикутник печалі” вийшов прекрасною сатирою на сучасне суспільство споживання, зациклене на успіху, красі й гедонізмі. В якому люди, навіть розуміючи, що вчиняють негідно, будуть до останнього триматися за бажаний статус й заперечувати факт власної нікчемності. Навіть тоді, коли буквально потопатимуть у власному лайні.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

Найкращі комедії 21 століття

Найкращі комедійні серіали 21 століття

Підтримайте Україну: