Іноді приквели варто дивитись з чистого листа: рецензія на фільм “Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій”

22.11.2023 Рецензія

На кіноекрани вийшли “Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій” режисера Френсіса Лоуренса. Це приквел до серії фільмів “Голодної ігри”, останній з яких вийшов 8 років тому. Варто зазначити, що Лоуренс зрежисував 3 із 4 фільмів культової франшизи, і тепер повернувся до чудово йому знайомого кіновсесвіту.

В цій картині нам зображують країну Панем задовго до подій перших “Голодних ігор”. Внаслідок кровопролитної громадянської війни перемогла столиця Капітолій і встановилася диктатура. 12 дистриктів, на нашу мову – регіонів, опинились фактично в рабстві. Як і в класичних “Голодних іграх”, між юнаками (а фактично дітьми) різних дистриктів відбуваються змагання на виживання, відверто схожі на бої гладіаторів. Перемогти, а точніше вижити, має один. У кожного учасника (а їх 24) є свій ментор поміж студентів найпрестижнішого учбового закладу. Амбітний блондин Коріолан Сноу стає наставником дівчини Люсі Грей – красуні з неймовірним співучим голосом та чарівної зовнішності.

Іноді подібні приквели варто дивитись з чистого листа, тобто не читати в описах про кого тут йтиме мова, не співставляти з тим, хто ким стане у майбутньому, в цьому випадку – в оригінальній франшизі. Проте творці в промоматеріалах дуже прямо це розкривають. Я банально не пам’ятав деяких персонажів “Голодних ігор”, відповідно розвиток головного героя – Коріолана Сноу, мав бути чи не головною інтригою стрічки. І це добре. А от для частини глядачів ось ця інтрига була відсутня.

Коріолана втілив 28-ми річний актор Том Блайт, який поки що має досить скромну фільмографію. Із безхребетного малоцікавого красунчика, якого ми в кіно бачили десятки разів, стрімко росте достатньо непроста особистість, за якою вельми цікаво спостерігати і що є важливою драматичною складовою цих “Голодних ігор”.

Головну героїню Люсі Грей зіграла 22-річна Рейчел Зеглер, пам’ятна за роллю у “Вестсайдській історії” і більш ні за чим. Цей персонаж не є новою Дженніфер Лоренс, вона торує свій власний шлях борця, хоча на відміну від гри Тома трохи таки стержня й харизми бракувало.

За владу відповідає трійця відомих та вельми характерних акторів. Пітер Дінклейдж здається перекочував із “Гри Престолів” в це кіно, втіливши тут образ цинічного, мудрого та втомленого від усього чиновника. Оскароносна Віола Девіс зобразила тиранічну керівницю цієї бойні, не надто клішовану та загалом цікаву. А вічний соратник Веса Андерсона Джейсон Шварцман буквально виблискував в ролі ексцентричного ведучого Ігор, дещо нагадавши свого послідовника у наступних “Іграх”, якого не менш яскраво зіграв Стенлі Туччі.

Картина безпринципними швами розбита на три досить різнопланові та різнотемпові частини. Вони не всі рівні, місцями історія просідає та наче губиться, але загалом ця структура для такого насиченого твору цілком виправдана і не дала фільму скотитися в черговий стандартизований блокбастер чи клішовану фантастику.

Перша частина/глава неспішно вводить в установлений порядок Панему, знайомлячи з героями, та розподіляє ролі кожного: ці – ментори, ці – гладіатори, і цим всім правлять цинічні розпорядники ігор. Ця частина малоемоційна, не динамічна, але атмосферна та інтригуюча. Декорації, антураж та загальний дух самобутні, та в той самий час не дають повністю відкинути інші фільми франшизи. Загалом гачки чіпляються вдало, а герої приковують до себе увагу, тому із зали протягом першої глави навряд багато хто виходитиме.

Друга частина – щире та безжальне як для рейтингу 13+ месиво, що відбувається на постраждалій від свіжого бомбардування арени (некерований мозок сам будує аналогії). Діти, які так і не стануть юнаками, змагаються; збочене шоу, за яким по телевізорах спостерігають не менш збочені жителі столиці, триває; деякі ментори намагаються втрутитись та допомогти своїм бійцям, і тут залучаються хитрість, підступність, отрута та навіть змії. З одного боку ми отримуємо типовий блокбастерний екшн, в загальних рисах схожий не лише на фільми франшизи, а й на “Той, що біжить лабіринтом”, “Дивергент” тощо. Так, затамовуєш подих, відірватись важко та потрібний рівень співпереживання досягається, проте дійсно ми це все не раз і не десять разів бачили, і чимало сюжетних ходів є цілком передбачуваними. В будь-якому разі як для пригодницького екшену, де логіка, оригінальність та непередбачуваність не є обов’язковими елементами, цілком працююча частина фільму.

Ну а третя глава, як дійсно інше кіно, переносить героїв у 12-й дистрикт, де соціальна напруга постійно підвищує градус і бунтівний рух набуває все більш масштабних рис. Тут в нас і мелодрама, і трилер, і гостросоціальна драма. Нарешті ми бачимо цікаві сюжетні ходи, а головне – розвороти подій та героїв у несподіваних напрямках. В порівнянні з другою частиною, особливо за темпом та динамізмом – наче тривала зупинка потягу на залізничній станції, але такої подачі вимагала історія, таким шляхом пішли творці. Як на мене, це найсильніша частина, яка хоч і не без мінусів, та не дала скотитися фільму у банальний бездушний бойовик.

У підсумку маємо глядацьку пригодницьку фантастичну стрічку, яка наділена як вагомими плюсами (детально опрацьований світ, атмосфера, спецефекти, гра акторів, рівень екшену, різноплановість), так і мінусами (завеликий хронометраж, сюжетна клішованість другої частини, перебір з мелодраматизмом у третій частині, різкі зміни темпу). Зараз такі часи, що зелене світло на продовження дадуть лише після успіху першого фільму, і може через це виникла така захаращеність, аж так багато було сказано у “Голодних іграх: Баладі про співочих пташок і змій”. Чи заслуговують вони цього успіху та відповідно другого фільму (а там і третього)? Швидше так, ніж ні. І скоро про це дізнаємось.

У кінотеатрах України з 16 листопада.

Дмитро Майстренко