– Я не вірю в бога.
– Моліться щоб бог вірив у вас
Після численних інтерпретацій безсмертного твору Брема Стокера важко уявити, що ще можна сказати про графа Дракулу. Але Люк Бессон, якого давно тягне до крайнощів, і в почуттях, і в жанрах, знаходить свій ключ. Не через Стокера, не через міфологію вампірів, а через Калеба Лендрі Джонса – актора, з яким Бессон уже працював у «Догмені» і під якого спеціально шукав відповідну роль.
«Граф Дракула: Історія кохання» (Dracula: A Love Tale) – це естетично красива, хоч і історично фривольна готична фантазія із рейтингом 16+, яку знімали у засніженій Фінляндії, де серед білих просторів Бессон віднаходить тишу, здатну витримати крик столітнього болю. Влад Другий, князь Валахії, ще не проклятий. Він просить єпископа перед битвою помолитися за його кохану Елізабет, але бог мовчить – і народжується монстр. Звичний образ 400-річного вампіра зі складками шкіри на обличчі та довжелезною білою перукою Бессон доповнює душевним згорянням. Любов для Дракули – сенс існування, а її втрата – це вирок.
Суть французької версії Дракули не в жахах, а в стражданні. І так, у спокусі. Коли герой каже: «Життя без любові – найгірша з хвороб. Це як дрібний невпинний дощ, що поступово перетворює тебе на губку, нездатну триматися на ногах», він звучить щиро, навіть якщо його губи змащені кров’ю. Бессон переносить дію до Парижу, спершу до його темної версії, десь між Революцією і декадансом. Місто подано як осередок фальші – гарне, але хворе, а тому логічне місце для зародження проклятого мандрівника, який у всьому бачить лише відгомін Елізабет.
Фінал розгортається у кінці ХІХ століття, де автор гордо показує розвиток медицини та науки у столиці Франції. Крістоф Вальц у ролі дослідника вампірів додає елегантності, інтелекту й шарму, якого так бракує голлівудським клонованим героїкам. А образ Елізабет/Міни (Зої Блю) втілює не лише об’єкт бажання, а й ключ до розуміння Дракули як істоти, що більше не шукає жертву, а прагне бути визнаним живим.
Неочікувано для глядача, що звик до темних екранізацій історій про Дракулу, Бессон зустрічає глядача кривавою битвою, а продовжує танцем. Хореографічні сцени, немов у мюзиклах, ожилі гаргульї, як у діснеєвських казках, та навіть аромат чарівного парфуму, перед яким не встоїть жодна дівчина, викликає подив – це вже не Стокер, а скоріше «Парфумер» із дозою опіуму. У Бессона достатньо сміливості, аби змішати готичний жах із екшном, елементами фентезі й оперним мелодраматизмом. І все це працює, хай і місцями тріщить по швах.
Фільму Бессона можна легко дорікнути за надмірність та клішованість – і в декораціях, і в стилістиці. Але саме в цьому його французька природа. Це кіно, яке не боїться бути емоційним, театральним, перебільшеним. Так, Бессон не винаходить нічого нового, але створює свою симфонію із добре знайомих елементів, і вона звучить достатньо свіжо й жваво, аби сподобатись широкій аудиторії. «Граф Дракула: Історія кохання» не перелякає вас до втрати сну, але може змусити задуматись, якими корозійними для душі можуть бути співзалежні стосунки, навіть якщо вони здаються оповитими безсмертним коханням.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
