Мрії продаються. Рецензія на фільм «Забери мене на Місяць»

14.07.2024 Рецензія

Це вже не про підкорення космосу, це про битву ідеологій.

Мо Беркус

«Забери мене на Місяць» (Fly Me to the Moon) – нова сатирична комедія, що возвеличує американську капіталістичну систему, яка підкорила світ. Щось подібне ви могли бачити у нещодавньому фільмі Netflix «Без глазурі» про сухі сніданки. Але фільм Ґреґа Берланті («З любов’ю, Саймон», «Життя, як воно є») розповідає не про якісь там пластівці, а про культову місію висадки на Місяць «Аполлон-11», у яку втручається талановита маркетологиня і буквально рятує всіх.

Як до цього докотилися, спитаєте ви? На початку фільму нам пояснюють, що американці у 60-х програють космічну гонку совєтам. Поки СРСР запускає в космос людину, NASA своїх астронавтів втрачає ще на етапі випробувань. Все більше конгресменів не бачать сенсу виділяти колосальні бюджети на будівництво ракети, що не злітає. У той же час адміністрації Ніксона дуже треба показати бодай якусь перемогу на зовнішньополітичній арені, оскільки війна у В’єтнамі йде не за планом. Тож вони наполягають, щоб керівник програми «Аполлон-11» Коул Девіс (Ченнінґ Тейтум) таки здійснив успішний запуск до кінця 60-х.

Ба більше, йому на допомогу відряджають зірку маркетингу Келлі Джонс (Скарлетт Йоганссон), задача якої – знову “закохати Америку у місію «Аполлон»”. Її куратором виступає Мо Беркус, роль якого виконав Вуді Гаррельсон, котрий буквально повторив своє амплуа з серіалу «Сантехніки білого дому» – це безпринципний і таємничий спецагент з адміністрації Ніксона з майже необмеженою владою, що виступає ляльководом.

Власне, жоден з перелічених персонажів насправді не існував, хіба що Коул Девіс – це збірний образ реального керівника польотом Джина Кранца та астронавта Діка Слейтона. Але саме такий набір героїв мав допомогти весело розповісти про надважливу місію.

У фільмі дві паралельні сюжетні гілки. Перша – це хімія/антипатія між персонажами Тейтума і Йоганссон. Спершу між героями спалахує іскра, але як тільки вони стають колегами, починаються проблеми. Коул, як керівник у NASA, взагалі не розуміє, навіщо потрібен якийсь там маркетинг, тож ставить Келлі палки в колеса. Вона ж, натомість, елегантно виходить з будь-якої ситуації і перетворює всю місію на одну велику рекламну кампанію, завдяки якій астронавти стають відомішими за «бітлів», починають рекламувати Omega та Chevrolet, а в космосі нібито їдять сухі сніданки і п’ють енергетики. Все це – заради політичної підтримки та фінансування місії.

Вишенька на торті – таємне завдання від Мо: зняти фейкову висадку на Місяць, яку покажуть у разі провалу місії реальної. Автори не просто використовують відому теорію змови, а навіть відверто сміються з неї, згадуючи Кубрика, якому й приписують інсценування висадки. Є навіть мок’юментарі «Темна сторона Місяця» 2002 року, в якому розповідається, як Кубрику замовили зняти підкорення Місяця після його проєкту «2001: Космічна Одіссея».

Друга сюжетна гілка – це, власне, сама місія, над підготовкою якої цілодобово працює Коул Девіс. Тут вам і красива графіка по збору ракети у прискоренні, і драматична лінія переживань персонажа про те, що він втратив астронавтів з «Аполлону-1» через технічну несправність. Коул навіть щоночі їздить на їхній монумент, щоб подлубатися у клумбі, виказуючи турботу. А у фіналі – запуск ракети та висадка на Місяць з коронною фразою про маленький крок для людини…

На жаль, нічого путнього з такого синопсису не вийшло. Бо автори історії Білл Кірштейн та Кінан Флінн до цього робили лише кліпи для Бейонсе та Тімберлейка, так само для сценаристки Роуз Гілрой це дебют у великому кіно. Тому «Забери мене на Місяць» вийшов буквально двогодинною рекламою, в якій не вистачає гумору, любовна лінії між персонажами – це типове кліше жанру ромком, а головна біда в тому, що ключова подія фільму – висадка на Місяць – виглядає абсолютно бутафорною, як та підробка, зйомкою якої займається героїня Йоганссон.

Підвів і вибір Ченнінґа Тейтума, чиє тяжіння до несерйозних ролей, як майка на його персонажі, постійно оприявнюється, що б він не вдягав поверх неї. Спершу на роль розглядали Кріса Еванса, але він випав через неспівпадіння графіків. В результаті замість веселої історії про магію кінематографу, що має силу підмінити навіть непересічну подію висадки на Місяць, вийшла пластикова агітка про молодих і відданих працівників NASA, що не змогли б запустити людину у космос без прискорення завдяки капіталістичному маркетингу.

Дмитро Сидоренко