“Що люблю, не роблю, що роблю – не люблю”. Рецензія на фільм “Памфір”

24.03.2023 Рецензія, Українське кіно

Міцний чолов’яга віком біля 40 років на ім’я Леонід та на прізвисько Памфір (актор Олександр Яцентюк) повертається із заробітків додому, в прикордонне селі десь на Західній Україні. Там на нього чекає дружина Олена (Соломія Кирилова) та син-підліток Назар (Станіслав Потяк). Наближається свято Маланки – для місцевих дещо значно важливіше, ніж просто свято. Але Памфір не може на нього залишитись, бо вже за два тижні має знову їхати за кордон. Назар, який щиро любить свого батька і сильно за ним сумує, засмучений такому короткому воз’єднанню з Памфіром. Щоб батько нікуди не поїхав, малий підпалює місцеву церкву. Цей нерозумний вчинок закручує маховик вимушених ризикованих дій, прикордонних розборок, кримінальних вчинків та невідворотних наслідків. А фоном виступає містична, прекрасна та дещо зловісна Маланка, куди ведуть всі шляхи, дороги та сюжетні лінії.

Повнометражний дебют автора сценарію та режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука після минулорічної Каннської прем’єри, п’яти десятків фестивалів та прокату в деяких країнах Європи нарешті дістався до українського глядача. Кіно довго і важко створювалося, в ньому поєднані непрості жанри, історія не обіцяє глядачеві відпочинку перед екраном, а певна локалізація, здавалось би, може обмежити аудиторію. Проте в той самий час кожна екранна хвилина, кожен компонент фільму, основна та другорядні сюжетні лінії промовисто демонструють – це абсолютний та безумовний міжнародний рівень, це кіно, яке в принципі пропускати не можна. І ось чому.

1. Грамотно, логічно та напрочуд структуровано вибудована кіноісторія, де немає нічого зайвого, де абсолютно все має значення, де кожна репліка, кадр, дія, епізод та сцена ПРАЦЮЮТЬ не лише тут, але й на подальший розвиток подій. Другорядні лінії та герої насичують розповідь, роблять її ще більш цільною та цікавою. Тут чимало відповідей даються не відразу (відносини Памфіра і батька, хто такий Памфір, минуле Олени тощо), а відкриваються у найбільш влучний момент. А дещо так і лишається на розсуд глядача, що доречно, а часто й необхідно у високому кіно.

2. Фільм по-чоловічому могутній, міцний, як фортеця, непохитний, наче дуб, та стрімкий, як карпатські струмки. Тут навіть жіночі ролі, а саме дружина Памфіра Олена і його мати (Оксана Хохлаткіна) випромінюють справжню, ніяк не тендітну силу. Чоловіки, в першу чергу Памфір, несуть в собі дуже широкий набір найрізноманітніших чоловічих рис, сторін характеру та моделей поведінки. Важливо, що в образі головного героя ми бачимо не ідеалізованого, вилизаного та блискучого, до болю притаманного нашим фільмам, героя, який “подолав важкий шлях, зазнав трансформації та всіх переміг”. Зовсім ні – “Памфір” і Памфір йдуть по іншим рейкам, де герой є до сказу живою людиною, вимушеною приймати важкі рішення та заради вищих цінностей йти проти власної волі, честі та законів.

3. “Памфір” володіє дуже симпатичним, всеохоплюючим, максимально не шароварним етнічним колоритом. На перший погляд важкозрозуміла буковинська говірка, на якій говорять всі персонажі, буквально фізично переносить глядача в буковинське село. Цілий мікровсесвіт костюмів, образів та масок, що навіює непросту, проте цілком предметну містичність та символізм у здавалось би на 100% реалістичну драму. І звісно місцеві звичаї у вигляді святкування Маланки – чи не найвражаюче етнічно-костюмовано-танцювальне дійство в нашому кіно з часів “Тіней забутих предків”.

4. Актори. Я не хотів наводити приклад одного балканського обрусілого творця реченням вище, але тут, на жаль, без цього не обійтись. От дивишся ті фільми, і спадає думка, що крім традиційного підходу до підбору акторів є і таке, коли наче творці заїхали у потрібні їм села, відірвали чоловіків та жінок від їх робіт і сказали: “роби те саме, що ти робиш по життю, лише на камеру і по сценарію”. Я розумію (і знаю), що кастинг на “Памфірі” тривав довго і професійно, але от такі, зазначені вище думки у мене виникли, коли побачив це скажене влучання в роль кожного персонажа, проживання своїх героїв до останнього, до мікродеталей та дрібниць.

5. Жанрові особливості. Це, безумовно, драма, але стрічка охоплює значно ширше, крокує далі та вище, і цей не завжди влучний для глядача термін хочеться розкласти на менші складові, які в “Памфірі” можна довго шукати і знаходити.

“Памфір” – це сімейна драма. Сімейна настільки, що саме сім’я, взаємні обов’язки перед сім’єю є основними каталізаторами всіх конфліктів фільму. Памфір – син Назар, син – Памфір, Памфір – Олена, Памфір – син – Олена, син – Олена, Пафмір – брат Віктор, Памфір – мати, Памфір – батько, Олена – батьки Памфіра, бандит Морда – його онуки. Це не любовно-сімейні лінії якось дешевого мила, це безліч сімейно-відносинних ліній, якими наповнена стрічка, якими вона дихає, зачаровує та вражає. Сім’я та її значення – базовий стержень українця, сім’я та усі можливі наслідки безумовної любові до неї – основа й серце “Памфіра”.

“Памфір” в якийсь момент набуває риси справжньої, якісної кримінальної драми, звісно із західноукраїнським колоритом. Село, де відбуваються всі дії, через свое прикордонне розташування наче змушене грузнути у контрабандному бутті. І в цьому бутті є свої ходи, тропи, закони, порядки та ватажки, дуже давно та незмінно ще з далеких 90-х. Не треба бути провидцем, щоб зрозуміти, що Памфір зайде в це кримінальне болото і буде змушений якось з нього вилазити. Проте це зображено без чорнухи, битовухи та надмірної жорстокості – творці вдало балансують з криміналом, одночасно роблячи його напрочуд предметним, атмосферним та зображуючи це дуже кінематографічно. Уособленням бандитизму є місцевий чиновник, а за сумісництвом голова місцевого злочинного угрупування Орест Мордовський, на прізвисько Морда. Його втілив прекрасний Олександр Ярема, і цей неймовірний образ глядач так просто не забуде.

найкраще українське кіно 2022 рік

“Памфір” – це також й трилер, бо розповідь перемінно напружена, вона тримає глядача в тривозі, викликає місцями страх, сіє невизначеність та видає справжній кульмінаційний фейерверк наприкінці. Перелічені емоції по окремості та разом не виглядають чимось гарним, проте в кіно, а особливо у “Памфірі” вони ще більше роблять глядача співучасником подій на екрані.

“Памфір” містить елементи античної трагедії, тут зчитуються біблейські мотиви та притча. І більше про це ані слова, бо це суто на розсуд глядача і на цих територіях досить легко заспойлерити.

Якщо подивитись на стрічку з боку уявного іноземця будь-якої іншої країни, то “Памфір” – це такий собі український вестерн чи то істерн. Це таке жанрове кіно, де є дуже своєрідний місцевий колорит, специфічні та невідтворювані за інших обставин персонажі, чітко визначенні закони та зони впливу, протистояння різних сил в цих обставинах, з невідворотними наслідками. “Памфір” безумовно заходить на цю територію умовного вестерна, проте лише заходить, бо на ціннісному та якісному рівні працює набагато ширше.

Отже, наш глядач нарешті може побачити на великих екранах ще одну дуже гідну стрічку, яку не соромно робити однією з візитівок нашого кінематографу за кордоном. Реакції глядачів по всьому світу роблять попереднє речення не припущенням, а фактом – люди в захваті, люди розуміють про що кіно, для чого воно і що воно з України. Кіно, яке доводить, що навіть за відносно обмежені кошти (бо в європейських масштабах 40 млн. грн – це не суттєві суми) можна робити кінопродукт високої якості, який за своїм сюжетним та сенсовим наповненням одночасно є локальним, всеукраїнським та міжнародним. Кіно, яке, я щиро сподіваюсь, розмиватиме ці кайдани, ці рамки, ці умовності під ярликами “глядацьке”, “масове”, “артхаусне”, “артмейнстрімове” та ще якесь там кіно. Друзі, є гарне, а є погане, а також дуже гарне. І одне з найкращих в українському кінематографі. Яким вже багато хто вважає “Памфір”.

Дмитро Майстренко

Читайте також:

Найкращі українські фільми 2022 року

Найкращі українські фільми

Підтримайте Україну: