Give me release, witness me
I am outside, give me peace.
Delerium, «Silence»
«Звук падіння» (Sound of Falling) – другий повнометражний фільм Маші Шилінскі, режисерки, за творчістю якої ще після «Дочки» почали слідкувати поціновувачі сучасного європейського артхаусу. Ця німецька стрічка вже встигла отримати Приз журі Каннського кінофестивалю 2025 року і пройшла до короткого списку «Оскару» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». В Україні стрічку показали в рамках фестивалю «Нове німецьке кіно» минулого року, а в прокат вона вийде 15 січня.
Фільм позиціонується як сага про чотири покоління жінок, що в різні історичні епохи зростають на хуторі в Альтмарку поблизу Ельби. Альма – у 1910-х, Еріка – у 1940-х, Анґеліка – у 1980-х в НДР і Неллі – у 2020-х. Дівчата розділені десятиліттями, але з’єднані місцем, яке пам’ятає більше, ніж кожна з них окремо. Чотирикутна у плані ферма з внутрішнім двором і заїздом через арку виглядає майже як маленька фортеця, що пережила війни, режими й покоління.

Шилінскі передає у своєму фільмі не історію як таку, а пам’ять – власну, чужу, нав’язану і привласнену. «Звук падіння» – це кіно про спогади, які не належать конкретній людині, а немов мандрують від персонажа до персонажа. Щоб показати цей перехід між епохами режисерка використовує образи: пил у стодолі, проміння світла, що прорізає напівтемряву, шум вітру і води на Ельбі. Ці тригери викликають у героїнь дежавю щодо часів, яких вони ніколи не переживали. Межі між минулим і теперішнім у стрічці постійно розмиваються, а час замикається в повторюваних петлях, створюючи своєрідну мозаїку спогадів.

Мозаїчна структура фільму «Звук падіння» перетворює його на своєрідну симфонію, як-от Третя симфонія Густава Малера, що не має виразного початку чи фіналу. Тут немає великого сюжету у звичному сенсі, є лише фрагменти – короткі діалоги, виразні погляди, дитячі ігри, сцени насильства, які не пояснюють, і від того вони сильніше врізаються у пам’ять. Повторювані мотиви виринають у кожному часовому шарі: перейменування і двійники, коли Альму називають на честь померлої сестри, і вона починає вірити, що повторить її долю; сексуалізоване насильство і саморуйнівні імпульси – у стосунках Еріки з травмованим дядьком, чи у Анґеліки, що балансує між потягом до життя і до смерті.

Жіноча оптика Маші Шилінскі оприявнюється через нав’язані її героїням турботу і жертовність заради родини, які калічать не менше, ніж відкрита жорстокість. Навіть у Неллі, з її зовні безпечним сучасним дитинством, сни і тривоги видають тягар навислих над нею родових травм.

Окремої уваги заслуговує візуальна й аудіомова фільму. Оператор Фабіан Ґампер, постійний креативний партнер і чоловік режисерки, створює майже гіпнотичний відеоряд, побудований на довгих планах, флюїдному фокусі і тонкій роботі з природним світлом у старомодному форматі 4:3. Звук у Шилінскі стишений, і регулярно пробує зникнути взагалі, роблячи перегляд справді інтимним, адже у тиші стає чутно лише дихання героїні та публіки у залі, що в унісон намагаються вловити той самий звук падіння.

Стрічка триває дві з половиною години і не робить жодних поступок заради широкої глядацької аудиторії. Шилінскі не прагне щось роз’яснювати, аби полегшити сприйняття. Наприклад, в одній зі сцен показують пару на перекурі на ґанку, аж раптом жінка дістає член свого партнера, проте глядач не може передбачити, що вона зробить далі. Є й моменти, на які фізично важко дивитися, на кшталт пришивання повік мертвій дівчині для посмертного сімейного фото. Хоча, варто зауважити, режисерка не експлуатує сцени насильства заради ефекту шоку й не переборщує з ними.

«Звук падіння» – це кіно про травму поколінь німців, де насильство не має одного обличчя і не зникає з часом само по собі. Дух Першої і Другої світових воєн, досвід НДР і постсоціалістичної Німеччини проростають у мареннях та сновидіннях, стають частиною сімейних і національних табу. Особливо болісно Шилінскі говорить про жіночі долі – про тих, кого насильно видають заміж, кого перетворюють на прислугу, від якої очікують повного підпорядкування в усіх можливих сенсах, включно з сексуальним.

Це справжній артхаус, що працює не через наратив, а через відчуття. Фільм вимагає вдумливого, неквапливого перегляду і внутрішньої готовності зустрітися з неприємним. Він не для всіх, це зрозуміло вже з трейлера. Але в цій безкомпромісності «Звук падіння» став однією з найсильніших німецьких кінематографічних робіт останніх років.
Дмитро Сидоренко

Читайте також:
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati


