Театр одного пацієнта. Рецензія на фільм «Соліст»

01.09.2026 Рецензія

«Соліст» (Soloist) Сергія Сторожева починається як психологічний трилер: лікар у світлі настільної лампи пояснює чоловікові, що за напад його судили й визнали шизофреніком, після чого лунає прямо-таки джокерівський сміх. Лев у виконанні Олександра Яреми десятиліттями грав у маленькому театрі, пив і щиро вважав, що саме навколишня глушина не дала розкритися його винятковому таланту. Коли терпіння керівництва закінчується, актор опиняється без роботи й службової кімнати в комуналці, зате отримує від старого друга доволі специфічну пропозицію: оселитися в психіатричній лікарні й за гроші зображати пацієнта, щоб допомагати екзаменувати студентів-медиків. Їхнє завдання – вирахувати підсадного «хворого», його – переконливо зіграти цю роль.

фільм «Соліст» (Soloist) Сергія Сторожева 2026

Світова прем’єра фільму відбулася в межах Національної конкурсної програми XVII Одеського міжнародного кінофестивалю. Сторожев («Мій милий дім»), який знову виступив режисером і сценаристом, працював над задумом майже десять років, а поштовхом стала реальна історія, почута від Кшиштофа Зануссі. У результаті вийшла драмедія, що тримається на доволі очевидному, проте прикольному парадоксі: професійний актор має зіграти божевільного так, щоб ніхто не здогадався, що він грає, і водночас не зійти з розуму насправді.

Перші хвилини «Соліста» трохи спантеличують. Сторожев рясно пересипає оповідь короткими вставками, які можуть бути спогадами Лева, фантазіями, уламками театрального минулого чи просто снами. Фільм відразу намагається переконати глядача, що всередині цього цинічного алкоголіка відбувається значно більше, ніж видно зовні. З появою психіатричної лікарні структура помітно вирівнюється, історія стає лінійнішою, а закритий простір лікарні слугує для картини своєрідним якорем.

Водночас лікарня тут зовсім не схожа на традиційний кіношний будинок скорботи із зеленими стінами, облупленою фарбою й мерехтливими лампами. Художник-постановник Владлен Одуденко («Ти – Космос») разом з оператором Євгеном Киреєм («БожеВільні») створюють барвистий простір, у якому навіть персонал ходить у яскравих рудих халатах. Ця майже життєрадісна оболонка добре контрастує з тим, що відбувається всередині: системою, де спокійний голос і ввічлива посмішка зовсім не означають гуманного ставлення, а пацієнт залишається об’єктом.

фільм «Соліст» (Soloist) Сергія Сторожева 2026

Особливо добре в цей світ вписується Сергій Деньга в ролі головного лікаря. Він виглядає саме так, як можна уявити психіатра ще до його появи в кадрі: м’який голос, стримано-доброзичливий вираз обличчя й постійне відчуття, що він просто значно краще за своїх пацієнтів навчився контролювати внутрішнього маніяка. Марина Кошкіна в ролі суворої санітарки відтіняє його своєю прямолінійністю, а Олексій Тритенко додає ще одну грань медичній системі в образі лікаря з авторським альтернативним методом лікування.

До лікарні Лева влаштовує давній друг, якого грає В’ячеслав Гіндін, – впливова людина, яка має достатньо влади, щоб організувати весь цей медично-театральний експеримент. Спочатку головний герой ставиться до справжніх пацієнтів із відвертою огидою, називає їх «шизіками». Ярема чудово передає цей нарцисизм.

Та поступово його зверхність починає руйнуватися, і тут «Соліст» переходить на найбільш передбачувану жанрову територію. За всіма законами історій про закриті лікувальні заклади Лев неодмінно знаходить серед пацієнтів жінку, в яку закохується. Анну грає Ірина Мак, і саме бажання допомогти їй стає для героя першим кроком від спостереження до втручання. Згодом допомоги одній пацієнтці йому стає замало: актор, який ще недавно не хотів мати з ними нічого спільного, раптом вирішує, що здатен вилікувати практично всіх. Головний лікар такий спалах самодіяльності, звісно, сприймає як небажану театральну імпровізацію.

фільм «Соліст» (Soloist) Сергія Сторожева 2026

Сама трансформація героя прописана не надто переконливо, але більш-менш працює завдяки Яремі. Фільм не перетворює Лева на святого після першої доброї справи, проте в якийсь момент він раптом перестає пити й починає знову ставитися до себе не як до людини, що профукала власний талант. Ярема легко переходить від фарсу до драматичних сцен, від нарочитого акторства в образі театрального актора до моментів, що потребують суто кінематографічної стриманості. Уже зараз ця роль виглядає як серйозна заявка на майбутні українські кінопремії.

Шкода, що решті пацієнтів сценарій приділяє значно менше уваги. Лікарня переповнена, як нам кажуть, проте більшість пацієнтів залишається функціональним фоном для морального переродження Лева. Фільм постійно натякає на окремі історії, конфлікти й характери, але повноцінно розкрити встигає лише кількох персонажів. Через це сам намір героя врятувати всіх виглядає трохи абстрактно: важко перейматися долею людей, яких картина не встигла перетворити на повноцінних персонажів.

Це взагалі головна проблема «Соліста». У ньому відчувається значно більше задумів, ніж удалося органічно вмістити у фінальну конструкцію. Деякі зміни в поведінці героїв відбуваються надто різко або, навпаки, не відбуваються взагалі, окремі сюжетні лінії губляться, а ближче до фіналу логічних запитань стає більше, ніж відповідей. Година сорок при цьому відчувається трохи довшою через повторюваність ситуацій.

Та попри драматургічну нерівність «Соліст» залишається симпатичною драмедією з хорошим акторським бенефісом Яреми й виразним середовищем. Сторожев явно прагнув складнішої розмови про межі нормальності, професійну етику та корумповану систему, у якій людей сприймають радше як ресурс. Частина цього потенціалу губиться між сюжетними поворотами, недописаними другорядними героями й провалами в оповіді, проте головна метафора приваблює: актор приходить до психлікарні зіграти божевільного, а вчиться не лише грати для інших, а й турбуватися про когось, окрім себе.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

35 найкращих українських фільмів за 35 років Незалежності

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах: