Європа XVII століття, виснажена Тридцятилітньою війною, навряд чи була місцем, де людина могла дозволити собі довгі пошуки ідентичності. Треба було мати дім, професію, віру, місце в громаді й правильну стать для всього переліченого. Саме в такий світ Маркус Шляйнцер, режисер «Міхаеля» та «Анджело», відправляє героїню Сандри Гюллер у «Розі» (Rose) – суворій історичній драмі про жінку, яка повертається з війни під чоловічим ім’ям і намагається отримати те, що жінці за законами епохи просто не належить.
Світова прем’єра картини відбулася в основному конкурсі Берлінале, де Гюллер отримала «Срібного ведмедя» за головну роль. В Україні «Розу» представили в межах кінопрограми ГОГОЛЬFEST, а українське озвучення також набуло додаткового контексту: до озвучення залучили ветеранів, ветеранок і чинних військових. Для фільму про людину, яка повертається з війни й мусить заново шукати собі місце серед цивільних, рішення цілком зрозуміле.
Роуз з’являється у віддаленому протестантському селі як солдат, що повернувся з війни й претендує на спадщину. Документи підтверджують право на занедбаний маєток, а пошрамоване обличчя, одяг і поведінка не дають громаді жодного приводу сумніватися, однак уся нова біографія тримається на чужому імені. Під чоловічим одягом ховається жінка на ім’я Роза, для якої брехня є не авантюрою, а майже єдиним способом стати повноправною людиною з майном, статусом і майбутнім. Так само, як раніше це дозволило їй бути солдатом.
Шляйнцер багато років досліджував історичні свідчення про жінок XVI–XVII століть, які жили під чоловічими іменами. Скрупульозність цієї роботи відчувається також у зображенні побуту. Давні обряди, механіка шлюбу, розподіл праці, сільські звичаї, одяг і організація життя сьогодні виглядають майже екзотично. Але фільм не перетворює історію на костюмований театр. Усі ці деталі потрібні, щоб показати, наскільки мало простору для індивідуальності залишає світ, де виживання громади залежить від того, що кожен точно знає власне місце.
Це підкреслює й форма. Камера Джеральда Керклеца здебільшого залишається нерухомою, а композиції нагадують старі фотокартки або картини, на яких людина є одним з елементів ретельно вибудуваної композиції. На тлі величних гір, ялин, снігу, вітру й суворої природи людські правила здаються дрібними, але є необхідними для виживання. Коли зима, ведмідь чи дикі бджоли можуть вбити не гірше за війну, свобода окремої людини починає сприйматися як розкіш. Саме тому віддалені громади так чіпляються за стабільність.
Тож «Роза» постає історичною фем-драмою про ціну рівноправності у світі, який ще не знає навіть самого поняття рівноправності. Щоб мати майно, право голосу й можливість визначати власне життя, героїні доводиться не домагатися жіночої свободи, а практично перестати бути жінкою в очах інших. Вона вбирається в чоловічий одяг, переймає відповідну поведінку й соціальну роль.
Та свобода, навіть у штанях, виявляється доступною лише за умови, що ти погодишся жити за правилами тієї громади, в якій живеш. Найцікавіше починається, коли необхідність підтримувати свою легенду приводить Роуз до Сюзанни, доньки місцевого фермера. Шлюб потрібен як ще один доказ нормальності нового «чоловіка», проте поступово між двома жінками виникає значно складніший зв’язок. Шляйнцер не романтизує його до звичної історії великого кохання, що долає суспільні межі. Навпаки, стосунки в нього позбавлені сентиментальності.
Їхньою сполучною тканиною стає не пристрасть, а партнерство: уміння жити поруч, терпіти чужі недоліки, піклуватися й поступово розуміти, що удвох існувати просто трохи легше, ніж одному. Для світу, де шлюб передусім є економічною й соціальною угодою, це навіть виглядає напрочуд чесно. Адже любов не завжди починається з великого почуття, іноді вона виростає з повторюваних спільних ритуалів.
У Роуз є куля, яка колись прошила їй щоку. Тепер вона носить сплющений шматок металу на мотузці й час від часу прикушує його. Один із найкращих образів фільму майже не потребує пояснень. Твердий метал змінив форму, зіткнувшись із м’якою людською плоттю. Так само й найвпертіша людина поступово деформується під тиском реальності. Можна називати це компромісом, дорослішанням або пристосуванням – сутність від цього не змінюється.
Роуз постійно робить саме це. Підлаштовується, змінює себе, вигадує нові правила замість старих і намагається відвоювати для себе ще кілька сантиметрів свободи. Але будь-який метал має межу пластичності. Можна зігнутися й вижити, а можна продовжувати гнатися за неможливим, доки світ не розплющить тебе остаточно.
Тому стрічка Шляйнцера складніша за прямолінійну історію про жінку, пригнічену патріархатом. Громада у фільмі не просто зграя неосвічених селян, які заважають прогресивній героїні жити як хочеться. Ці люди виживають лише тому, що мають спільні норми. Правила регулюють усе навколо. Їхня жорстокість виростає не лише з ненависті до відмінності, а й зі страху, що одна людина, яка може безкарно порушити порядок, поставить під сумнів саму здатність громади існувати.
Так Шляйнцер і його співавтор Александер Бром підводять глядача до думки, що свобода окремої людини й безпека спільноти далеко не завжди збігаються. Для сучасного глядача бажання героїні жити за власними правилами виглядає очевидним і справедливим. Для села XVII століття це не особистий вибір, а порушення системи, на якій тримається життя всіх. А тих, хто грішить не стільки проти Бога, скільки проти самої громади, вона рано чи пізно намагається виштовхнути зі свого середовища.
Сандра Гюллер чудово передає цю постійну напругу між зовнішньою твердістю й внутрішньою вразливістю. Її героїня – це не «жінка, яка вдає чоловіка» в театральному сенсі. Це людина, яка настільки довго прожила в чужій соціальній ролі, що ця роль уже стала частиною її самої.
У цьому «Роза» перегукується і з досвідом ветеранів значно більше, ніж могло б здаватися з історичного сюжету. Людина повертається з війни, але мирний світ не має для неї готового місця. Війна навчила її одним правилам, громада вимагає інших, а стара ідентичність уже не відповідає тому, ким вона стала. Тому рішення залучити до озвучення українських ветеранів і ветеранок разом із рухом VETERANKA виглядає не маркетинговою акцією, а влучним доповненням до самої історії.
У результаті «Роза» виявляється фільмом не стільки про ґендер, скільки про межу між бажаним і можливим. Можна прагнути іншого життя, іншої ролі, іншої моделі стосунків і навіть іншого суспільства. Та однієї волі недостатньо, щоб зробити неможливе придатним для повсякденного існування.
Можна бажати неможливого. Можна навіть дістатися до нього й ненадовго оселитися всередині власної мрії. Проблема лише в тому, що жити в неможливому довго не виходить. І Шляйнцер знімає саме про той момент, коли людина мусить вирішити, наскільки далеко готова йти за свободою наперекір правилам соціуму.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati
