Від туристів до біженців. Рецензія на фільм «Під вулканом»

14.02.2025 Рецензія

Збудуться усі прокляття, справдяться усі прозріння
Покладайся на пророків і молодше покоління.
Жадан і Собаки, «Ребе»

Поляки зняли кіно про українців та війну, в якому відсутні польські персонажі, локації чи бодай мова, і відправили його на «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». Звучить як експлуатація, правда? Або ж можна сказати, що це приклад дружньої співпраці та намагання допомогти усьому світу зрозуміти, як почувалися люди, що прокинулися 24 лютого 2022 року від звістки про масштабне вторгнення в їхню країну.

Саме про це стрічка «Під вулканом» (Under the Volcano) польського режисера Даміана Коцура («Хліб і сіль»), яку він написав спільно з Мартою Конажевською. В центрі сюжету – українська сім’я Коваленків, що відпочиває з двома дітьми на Канарах. Для більшого драматизму: саме в день їхнього відльоту до Батьківщини російські війська розпочали вторгнення в Україну. Через це герої вимушені лишитися на островах, одномоментно перетворившись з туристів на біженців.

На головні ролі покликали досвідчених українських акторів: Романа Луцького та Анастасію Карпенко. Анастасія вже відтворювала подібну роль, у серіалі «Перевізниця» вона зіграла жінку, яка пристосовуючись до нових обставин війни знаходить для себе благородне заняття. Роман же взагалі собаку з’їв на ролях людей на початку вторгнення: серіал «Перші дні» та фільм «Медовий місяць» були саме про це. Тож у своїх персонажів актори перевтілилися просто відмінно, подарувавши їм власні імена, на екрані ми бачимо, як Рома та Настя намагаються опанувати нову реальність.

«Під вулканом» (Under the Volcano)

Вдається їм це нелегко, постійний стрес спонукає до регулярних сварок. У парі, яка і так не відрізнялася близькістю, про що можна судити через майже повну відсутність тактильності, це призводить до руйнівних наслідків. Страждають передусім діти, які, до речі, не від Насті, а від першої дружини Романа, котра, здається, померла.

Долю його попередньої пасії, як і багато інших подробиць із життя пари ми не дізнаємося. І це одна з негативних сторін стрічки Коцура, вона надто стерильна та віддалена від життя персонажів. Немов старша донька Романа, що страждає мовчки і вічно тиняється Тенеріфе наодинці. Хоча саме через цю героїню автори зробили найкращий тейк фільму: в одній зі сцен вона знайомиться з темношкірим хлопцем, який розповідає їй трагічну історію своєї подорожі морем з Африки в ситу Європу. Таким чином Коцур та Конажевська демонструють глядачам, як почували себе українці, які стали біженцями. Їх прийняли і допомогли, дали прихисток та їжу, проте не зрозуміли. І коли Настя одного разу зривається на відпочиваючих поряд росіян, оточуючі починають шикати на неї, мовляв, ви тут не одні, не треба нам ваших істерик. Хороша алюзія на українську долю і європейську емпатію.

Біда у тім, що окрім таких поодиноких влучних сцен, а також якісної операторської роботи Микити Кузьменко («Памфір»), стрічці Коцура більше немає чого запропонувати глядачам. Режисер демонструє нам безкінечні емоційні гойдалки родини Коваленків, передаючи ту невизначеність, в якій ось уже три роки живуть українці. Причому він взяв самий початок вторгнення, і мені особисто не було цікаво ще раз побачити на екрані те, як герої читають новини про ракетні обстріли. Тим паче, що вони це роблять напрочуд рідко, намагаючись більше продовжувати відпочинок. Хайкінг, пляж, місцевий карнавал – ось те, чим родина старається відсторонитися від страшної реальності вдома.

І тут ми постаємо перед звичною дилемою, коли варто знімати стрічки про війну: одразу по гарячим слідам, чи коли все вляжеться і буде осмислене? Мені було б куди цікавіше подивитися на те, як Коваленки лишаються у Європі, шукаючи прихисток, борючись з бюрократією за соціальні виплати, страховку, роботу. Як вони обговорюють регулярні закиди української влади про те, що біженців треба повертати додому, а чоловіків призовного віку примушувати до виконання обов’язку із захисту Батьківщини. Тим паче, що одна з нагальних причин суперечок між українцями якраз і полягає у тому, що ті, хто лишився, часто заздрить і недолюблює біженців, які «живуть своє краще життя, поки ми тут страждаємо під обстрілами та без світла». Проте стрічка Коцура може запропонувати лише емоційне сум’яття підлітка через те, що вона більше не може постити в Інсті фотки з відпочинку, а ніхто, навіть власний батько й мачуха, не можуть її зрозуміти. Для дорослих взагалі приготували малоймовірний зате соціально прийнятний фінал.

Фільм «Під вулканом» вийшов непоганою спробою польських кінематографістів передати українські страждання, підкреслити, що біженці – це не про відкриті кордони та безпеку, а про невизначеність та стрес. Роман Луцький та Анастасія Карпенко чудово втілили це відчуття на екрані. Та як би Даміан Коцур не намагався зробити зі своєї стрічки застереження про те, що вся Європа знаходиться поблизу вже не сплячого, а дуже навіть тліючого вулкану, який може вивергнутися, як тільки українці перестануть опиратися російським загарбникам, нічого подібного зі стрічки прочитати в мене не вийшло. Як не вдалося авторам і зацікавити мене сюжетними перипетіями, адже тут надто слабо розкриті персонажі, немає жодної інтриги і не видно бодай фінішної позначки, як не видно її поки і у нашій війні.

Дмитро Сидоренко

«Під вулканом» (Under the Volcano)