Алькаррас (Alcarràs)

Фільми-переможці Канн зазвичай стають гучними феноменами, як, приміром, «Життя Адель» чи «Трикутник смутку». У Венеції легко перемагають американські стрічки і навіть екранізації коміксів, як то «Джокер» з Хоакіном Феніксом. А от Берлінале (третій з трьох найважливіших кінофестивалів планети), що вважається гострополітичним і гостросоціальним, нагороджує картини, що практично завжди проходять повз глядача і ринуть у небуття (виключення хіба що позаминулорічний румунський «Невдалий трах, або Шалене порно», та й то якби не було в ньому порно, теж було б повз).

От і минулорічний берлінський переможець «Алькаррас» – теж повз. Це іспанська драма про життя однієї великої родини з каталонського селища Алькаррас. Від титрів до титрів перед глядачем минають довгі робочі будні і короткі години відпочинку гучного сімейства, всі члени котрого від старенького дідуся до малих онуків із самого світанку й до вечора збирають врожай на персикових плантаціях. Це їх власна земля, що колись давно була віддана дідусеві в дар заможним землевласником як подяка за те, що той сховав родину багатіїв у себе під час війни. Та дід не підписав жодного документа. І тепер молодий бізнесмен-нащадок того землевласника має намір скористатися ділянкою на свій розсуд, а саме повирубати всі персикові дерева, бо персики не приносять прибутку, і використати територію під прогресивні і актуальні сонячні батареї.

Це значить, що всі угіддя і сам будинок, де мешкають фермери, підуть під бульдозер. І не маючи на руках жодних паперів, котрі засвідчили б право власності, вони безсилі протистояти цим змінам, що несе із собою невідворотний прогрес. І хоча молодий бізнесмен пропонує батькові фермерської родини роботу оператором сонячних батарей, той і чути нічого не хоче і ще більше дратується і лютить.

Деякі критики назвали роботу режисерки Карли Сімон іспанською версією чехівського «Вишневого саду». Проте на відміну від знаменитої п’єси про падіння російського дворянства на прикладі падіння одного поміщицького маєтку і знищення символічного «вишневого саду» (так, персикові сади, звісно, теж символічні і обрані постановницею за гостру виразність смаку, краси, аромату) в «Алькаррасі» немає класичної драматургії і звичної системи портретів-характерів. «Алькаррас» взагалі не занепокоєний створенням певного сюжету, де є зав’язка, розвиток дії, кульмінація і розв’язка; він просто вихоплює фрагменти щоденного життя, лине разом із цим життям, пересилає глядачеві настрій.

Смотрите легально на MEGOGO

У вступній сцені діти граються в старій покинутій автівці, допоки цей брухт не підіймає і не доправляє на сміттєзвалище кран. І це дуже засмучує дітлахів, бо ж в них відібрали щось украй звичне, порушили їх традицію і щоденний порядок. Ця сцена, звісно, теж є символічною: зміни рано чи пізно нещадно викидають усе старе, нерентабельне, нефункціональне, непридатне, непотрібне, віджиле. А на задньому плані відбуваються демонстрації і страйки: фермери протестують проти великих корпорацій, що поступово знищують особисте селянське господарство.

Діти ж усе перетворюють на гру і на відпочинок. І збір врожаю (кидаючись одне в одного персиками); і розкиданих по плантаціях мертвих кроликів, котрих батько одержимо відстрілює, бо ті шкідники їдять плоди (влаштовуючи бідолашним пухнастикам поховання). Як і кролики, діти теж охочі до шкоди і капості: лізуть на город до сусідів і крадуть кавуни. Зігріті пекучим каталонським сонцем кавуни такі стиглі й цукрові, що розламуються від самого лише дотику, і по руках тече теплий, майже гарячий рожевий сік… Через те, що Карла Сімон зосереджується саме на сприйнятті дітей (котрі геть не розуміють, що то за сонячні батареї, через котрі так нервує батько, і що через ті залізяки скоро не буде ані садів, ані дому), «Алькаррас» не нависає тінню трагедії, а заряджає настроєм літа, відпустки, веселощів… Як «Мектуб» Абделатіфа Кешиша.

Допоки, звісно, на горизонті не з’являється безцеремонний бульдозер, що починає валити дерева, у той час як всі члени родини консервують персики на зиму. На зиму, на майбутнє, котре для цих людей буде вже геть іншим.

Анастасія Лях