Відблиск

«Відблиск», можливо, трохи слабший за попередню роботу Валентина Васяновича «Атлантида», але точно дуже на неї схожий, ніби фільми-близнюки (здається, в декотрих сценах навіть використані одні і ті самі локації і декорації). Історія, що на перший погляд здається драмою про війну та про посттравматичні наслідки повернення з війни, насправді виявляється філософським роздумом про життя, смерть і можливе життя після смерті.

Дія розгортається 2014 року, на початку російського вторгнення на Донбас. Головний герой у виконанні зірки «Безславних кріпаків» Романа Луцького (але у Васяновича актор принципово інакший і неочікувано глибокий) – інтелігентний хірург Сергій, що живе у Дніпрі і працює в лікарні. Живе самотньо в квартирі на високому поверсі і вечорами ремонтує старий програвач вінілових платівок. Розлучений, має доньку-підлітка. Настільки інтелігентний, що не лише дружньо спілкується із колишньою, але й щиро товаришує з її новим чоловіком Андрієм, котрий нещодавно повернувся з АТО і має намір знову вертатись на передову. «Як на фронті з лікарями, вистачає? – Та де там…». Сергій задумується. А потім дочка якось каже: «Андрій знову поїхав. А мати йому сказала «Якщо вб’ють – додому не повертайся». Ніби жарт, але чомусь зовсім не смішно. Але Андрій каже, що якщо усі сидітимуть вдома, то війна скоро дійде сюди. – Він правий, доню. – А чому тоді ти не на війні?..». Сергій задумується вдруге.

В наступній сцені ми вже бачимо хірурга у камуфляжі у військовій машині. Посеред ночі вони блукають на якійсь вибоїстій польовій дорозі і натрапляють на блокпост ДНР. Автівку розстрілюють, і Сергій потрапляє в полон до сепаратистів. І в тому самому підвалі невдовзі опиняється і Андрій…

Відблиск – це не саме світло, а лише його відображення на поверхні, відсвіт. Це легкий слід від чогось, ледве помітна ознака якоїсь присутності, що є чи була… Валентин Васянович, як завжди, поєднує жорсткий, твердий реалізм з потужними метафорами, щоб в результаті вийшла цупка і люта, як брезент, та все ж таки поезія. Як завжди, режисер не втручається, відсторонюється, зберігає дистанцію як емоційну по відношенню до того, що відбувається в кадрі, так і фізичну, принципово уникаючи крупних планів і вдаючись лише до середніх і дальніх. Як завжди, в його стилі відслідковується певна математичність: симетрія довгих статичних кадрів, віддалених від оператора (яким завжди є сам Васянович) і глядача на «безпечну» споглядальну відстань; і умовний, але чіткий поділ історії на частини: життя до полону, життя у полоні, життя після полону. Персонажі його завжди здаються фізично малими на тлі широко зафіксованої об’єктивом місцевості, але при цьому тугі і міцні фактурою і характером.

Смотрите легально на MEGOGO

Коли «старшой» сепаратист вирішує не катувати більше Сергія, а використати його лікарняні і банально фізичні здібності (актор Луцький – чоловік високий і дебелий), герой перетворюється на такого собі «члена зондеркоманди», помічника монстрів мимоволі. Він оглядає полонених українських солдатів після тортур, аби засвідчити, живі ті іще чи вже мертві, тобто є сенс катувати їх далі чи вже нема. А потім допомагає відносити і спалювати змордовані тіла у портативній печі, що ховається в кузові фургончика з псевдонаписом «гуманітарна допомога»… Згадується оскароносна угорська стрічка «Син Саула», де головний герой був з тієї самої зондеркоманди, тобто спеціальної групи полонених євреїв, що перебували поза концтабором і допомагали нацистам спалювати інших євреїв, допоки не дійде черга страти до них самих. І в контексті цього порівняння доволі цікаво, що угорський постановник Ласло Немеш використав принципово протилежний підхід до взаємодії зображення з камерою: виключно крупні плани, причому настільки крупні, що окрім обличчя чи переважно потилиці головного героя Саула до кадру не потрапило більше нічого.

Васянович римує кадри і епізоди з віртуозною витонченістю. Так, картина відкривається сценою у павільйоні розважального центру, де у приміщенні за склом діти грають у пейнтбол – «воювалку» з нашпигованими фарбою пневматичними маркерами замість автоматів. Донька героя теж грає, але її «вбивають», і вона зображає смерть, ковзаючи долонями і тілом по склу, за котрим стоять батьки (мати і два тати). На склі лишаються сліди-відбитки фарби, «відблиски» удаваної смерті. І це не лише елементарна алюзія і експозиція до справжньої війни та справжніх смертей. Це також красива, тонка рима до подальшої алегоричної сцени, коли в квартирі Сергія (вже після повернення з пекла), що на високому поверсі, дівчинка бачить на віконному склі слід від птаха: голуб сприйняв сонячний відблиск на скляній поверхні за небо, врізався і розплющився на смерть (слід від фарби змиває скребком прибиральник, а слід від птаха згодом змиває дощ).

«Може, він ще живий? Може, ще не помер?», – запитує донька. Приблизно такими ж словами, але з іншими метою і інтонацією Сергія запитував сепаратистський «старшой»: «Ну чо, живой еще или сдох падла?».

Аналогічно римуються і інші сцени. Наприклад, відблиск рентгенівського світла на поверхні рухомого стола в рентгенодіагностичному кабінеті, куди потрапляє донька героя з переломом руки, з тим самим відблиском сонця на склі в квартирі. Або діалог між Сергієм і дівчинкою про поховання і смерть: батько розповідає про буддистську традицію кремації (бо тіло – то тюрма, яку спалюють після звільнення душі) і про християнську традицію закопування в землю (бо тіло – то є храм, вмістилище душі), а донька у відповідь фантазує, що колись у майбутньому людську ДНК зчитає 3D-принтер і надрукує нове тіло, яке жахнуть електричним зарядом, і те оживе… Потім ми бачимо Сергія на пробіжці у парку, і він тримає в кишені електрошокер… Аби жахнути і нарешті ожити.

Відблиск – це посттравматичний стан; не сама травма, а слід, відбиток травми; не само пекло, а шрам від опіку. І зрозуміло, що його так просто не змити ані шваброю, ані дощем. І водночас відблиск – це відсвіт світла, нехай слабка, та все ж ознака присутності минулого мирного життя.

Анастасія Лях