Вітні. Я хочу танцювати з кимось (I Wanna Dance With Somebody)

Ігрова стрічка про Вітні Г’юстон – це ще один чудовий музичний байопік про суперзірку світової естради після «Богемської рапсодії», «Рокетмена» та «Елвіса». Так само як фільми про Фредді Мерк’юрі та Елтона Джона, ця картина містить у назві назву одного з гітів виконавця. «I Wanna Dance With Somebody» – старий шлягер Г’юстон, в якому співачка відчуває бажання, запал, піднесення… і водночас легкий смуток та якусь безпричинну неспроможність, бо, по-перше, вона хоче танцювати хоч з кимось, ніби є зовсім самотньою і сповненою відчаю, а по-друге, вона справді дуже хоче танцювати, але чомусь не може… Так само як Рамі Малек, Терон Еджертон і Остін Батлер, акторка Наомі Аккі (нова багатообіцяюча зірка, ім’я котрої варто запам’ятати) продемонструвала приголомшливе, вражаюче, пластичне, чарівне, магічне, обеззброююче перевтілення, що створило образ, в який неможливо не закохатися. Але «Вітні» зняв не режисер, а режисерка. Тому з усіх перелічених біографій ця найбільш тонка, ніжна й чуттєва.

«Я хочу танцювати з кимось» – напрочуд збалансована історія. За дві години вона встигає розповісти про геть усе і при цьому не створює відчуття нагромадження голих, порожніх фактів, що сиплються на глядача хаотичним проливним дощем. Жодна з подій не фокусує на собі більше уваги, аніж треба (і зйомки того ж «Тілоохоронця» обмежуються знаковою назвою на титульній сторінці сценарію в руках героїні, секундним зображенням Кевіна Костнера і першими акордами легендарної пісні «I Will Always Love You», проте це точно не найяскравіший і не найтріумфальніший момент стрічки). І постановниця Кейсі Леммонс в жодному разі не смакує бруд і скандали (котрих було чимало) з особистого життя Вітні Г’юстон, зокрема, звісно ж, з її токсичного та руйнівного шлюбу із Боббі Брауном. Їй дивом вдалося і правду не приховати, і водночас залишитись виключно делікатною.

Не дивлячись на трагічний фінал (з якого Леммонс принципово не робить ані кульмінацію, ані безпосередній the end, лише тихий і усім зрозумілий натяк на неминучу сумну даність), екранна Вітні не постає ані суцільно зламаною, як Мерилін Монро у фільмі «Блондинка», ані втопленою в глибоке, ганебне і остаточне падіння, як Джуді Ґарленд у фільмі «Джуді». Ми бачимо її максимально різною, з таким самим широким діапазоном емоцій, що й її унікальний голос. Але переважно все ж таки щасливою і сяючою. Особливою дівчиною, що виросла від підспівниці (беквокалістки) в церковному хорі позаду матері до найвеличнішої поп-зірки свого покоління. Дівчиськом у джинсах, що домоглася в житті всього, чого тільки можна було домогтися.

З одного боку, всі біографії величних зірок шоу-бізнесу ніби скроєні за одним і тим самим лекалом. З іншого – в кожного своя нешаблонна історія шаблонних злетів і падінь. Свого часу Елвіс Преслі був опальним білим виконавцем, що співав чорну музику. Вітні Г’юстон навпаки, пережила довгий період звинувачень у тому, що вона чорна співачка, яка співає музику білих. Преслі був маріонеткою в руках продюсера «полковника» Тома Паркера, що доїв і виснажував співака як дійну корову. В Г’юстон навпаки, були теплі, дружні, довірливі й чесні стосунки з продюсером Клайвом Девісом (Стенлі Туччі) протягом усіх років до самого кінця, але її використав і обібрав рідний батько. Елвіса вбили наркотики, котрими його накачував злий Карабас-Барабас, аби тримати у золотій клітці і смикати за ниточки. Вітні вбили наркотики, котрі вона обрала сама, без жодного тиску, без жодного терору зі сторони.

Смотрите легально на MEGOGO

У третьому ремейку канонічної голлівудської історії «Зірка народилася» Леді Гага зіграла вигадану співачку, що проходить шлях від офіціантки до поп-діви і володарки «Греммі». Вигадану, але невипадково дуже схожу на її власний життєпис. Її героїня піддається впливу законів і правил шоу-індустрії і перестає бути собою, перестає виглядати так, як виглядала, природньо й невимушено, неляльково і нефальшиво; перестає співати особисту, не маспотребну музику і співає те, що потрібно загалу. Подібну трансформацію проходить і Вітні Г’юстон, від дівчиська з короткою стрижкою, що зустрічається з дівчиною, до діви у блискучих сукнях, що грає за правилами як шоу-світу, так і світу консервативно-патріархального. Та пресує її індивідуальність не лише комерція, але й релігія і батько-диктатор.

Наомі Аккі (власний спів якої, до речі, було скомбіновано із записами Вітні Г’юстон для максимальної правдоподібності) постає і сонячною, і згаслою, і знову сонячною, і знову згаслою, і пристрасною, і геть стомленою, квітучою та зів’ялою. Але навіть тоді, коли майже цілком змарніла, коли майже все зіпсувала, коли близькі зрадили, коли сама наробила невиправних помилок…, вона все одно намагається сяяти. Вона хоче сяяти понад усе… Кейсі Леммонс не обмежує глядача однією кульмінаційною сценою, одним тріумфальним моментом. Вона ніби дає публіці самій обирати. І в когось сироти по шкірі від «I Will Always Love You», в когось від попурі про кохання на церемонії American Music Awards 1994, а в когось від стадіонного виступу на відкритті Супербоулу 1991… від акапельного гімну і чорної дівчини у білому спортивному костюмі, що просльозила усю Америку.

Здається, саме на стадіоні Вітні знову стала собою, і саме тоді не було нічого зайвого, ані мішури, ані суконь, ані сценічного образу, ані виконання чужих пісень про чуже кохання… Був лише голос. Такий щирий, такий потужний, такий фантастичний.

Анастасія Лях