Далекий космос (Stowaway)

Цей маленький науково-фантастичний драматичний трилер розповідає не стільки про сам космос, скільки про важкий моральний вибір на тлі прекрасного і холодного безкінечного простору. І цей мовчазний холод, дивовижний та все ж відсторонений і позбавлений любові й душі, контрастує та увиразнює людські почуття і саме не менш дивовижне поняття людяності.

Перша космічна місія на Марс. Екіпаж із трьох членів (капітана-пілота в обличчі Тоні Коллетт, лікаря і науковця-біолога) виходить на останній відеозв’язок із Землею перед тим, як зануритись у небезпечний, але фантастично захоплюючий дворічний політ. Вони говорять про важливість і революційність цієї неймовірної подорожі, завдяки якій незвіданий Марс може стати для людства другою домівкою. А лікарка у виконанні Анни Кендрік каже, що немає нічого величнішого, ніж бути частиною цієї справді високої мети.

Через дванадцять годин після старту на космічному кораблі, що злетів з орбітальної станції, несподівано виявляється четвертий зайвий… Відправити його додому, пожертвувавши рятувальною капсулою, – марнотратство, як і зробити крюк до Землі, на який може просто не вистачити пального. Тож четвертий «безбілетний пасажир» (оригінальна назва стрічки Stowaway перекладається саме як «безбілетний») летить разом з командою на Марс. Та поламка поглинача вуглекислого газу ставить усю місію під загрозу, оскільки відтепер кисню на всіх забракне…

Картину зняв молодий американський режисер-сценарист бразильського походження Джо Пенна, який до цього, кількома роками раніше, випустив драматичний трилер про виживання «Арктика» з Мадсом Міккельсеном у головній і, по суті, єдиній ролі (там ще є героїня, та вона майже весь час непритомна). Це був дебют Пенни, який номінувався на каннську «Золоту камеру» і отримав схвальні критичні відгуки. «Арктика» була підкреслено простою, аскетичною, мінімалістичною історією без зайвих сценарних хитрощів, надлишків, сюжетних нагромаджень, бекграундів, флешбеків, відступів. Лише людина, сувора холодна природа і моральний вибір.

Смотрите легально на MEGOGO

У «Безбілетному» схема та сама. Нічого зайвого, ні передмов, ні відгалужень, ні накопичення перипетій. Лише людина, суворий холодний космос і моральний вибір. Космос тут така сама декорація (вражаюча і водночас виключно фонова), як і арктичні льодовики. У космосі Джо Пенни немає ні прибульців, ні чужинців, ні монстрів. Його космос – просто космос, красива чорна пустка. А людина – просто людина, яка здатна на ницість, але здатна і на велич, людськість, самопожертву… І так само немає нічого зайвого і надлишкового у акторській грі: ні перегравання, ні надмірної драми, ні намагання зіграти першу скрипку… просто камерна купка хороших акторів сумлінно і скромно робить свою роботу.

Режисер оминає таку базисну кінематографічну конструкцію, як битва добра зі злом, як то канонічне протистояння чомусь грандіозно страшному, поганому, руйнівному, лютому… або незрозумілому, загадковому, фантастичному, незбагненному. Тут кожен протистоїть лише самому собі, власним сумнівам і страхам, честі і совісті. І сучасний світ (і реальний, і світ кіно, що його віддзеркалює), на жаль, переважно виглядає так, що совість і честь здебільшого програють цинічності і егоїзму. Та не в історіях Пенни, які можуть здатися прісними через відсутність антагоністів, поганців, буквальної конфронтації і стрімкої дії, але насправді вони майже революційні у своїй чистоті: чистоті обраного жанру і чистоті людських любові й гідності.

Тож справжня «висока мета», на думку Пенни, – це не підкорення космосу, не пізнання невідомого, не наукові винаходи чи відкриття…, а можливість врятувати чиєсь життя… навіть ціною власного. І почати можна з найменшого: поступитися місцем незнайомому «безбілетнику».

Анастасія Лях