Острів Бергмана (Bergman Island)

У цій драмі про творчість, про межі реальності і мистецтва та деякий острах перед суровою величчю геніїв… Тім Рот грає відомого кінорежисера, що у пошуках магії та натхнення приїжджає на крихітний шведський острів Форе, що у Балтійському морі, де жив та творив, писав та знімав свої нетлінні шедеври величний та у певному сенсі жахливий Інгмар Бергман. Тут герой хоче провести літо та закінчити сценарій своєї наступної стрічки.

Та драма не стільки про нього, скільки про його дружину (люксембурзька акторка Вікі Кріпс, знана за фільмами «Примарна нитка» Пола Томаса Андерсона та «Час» Шьямалана), яка так само є сценаристкою та режисером, і так само має на меті написати новий сюжет під впливом привидів та тіней монументального майстра, справжнього бога… та відбитків на плівці, що бог той людству залишив. Але на відміну від чоловіка, який нібито суто технічно підходить до цієї робочої відпустки, героїня одразу, ще у літаку, відчуває містично-сакральний «бергманівський ефект», тобто те саме безпорадне пригнічення, яким просякнуті важкі та болючі фільми Інгмара Бергмана.

У літаку від турбулентності їй погано і лячно. У аеропорті вона губить окуляри від сонця (ніби втрачає умовний захист від того, що чекає її на загадковому, священному острові). На землі, лишень доторкнувшись до оселі заповітного культу, одразу починає страдно сумувати за маленькою донькою, що залишилася удома з бабусею. А заселившись у «бергманівський будинок», де знімалися «Сцени з подружнього життя», боїться лягати у спальні, бо ж там стоїть те саме ліжко, де «спали» ті нещасні герої та де розвалився той самий «ідеальний» шлюб нещасливих персонажів бергманівської шлюбної драми (та чимало інших, реальних, шлюбів простих шведів, на яких занадто подіяв сюжет).

Поки герой Тіма Рота роздає автографи після свого авторського показу, ходить до бергманівського музею та їздить по стандартних туристичних екскурсіях по місцях зйомок найвідоміших фільмів (так зване «бергманівське сафарі», де жіночка-екскурсовод розказує та показує, яке дерево потрапило в об’єктив великого Бергмана та які каменюки на паркані, що є у фільмі «Як у дзеркалі», з часом були замінені на нові, а під кінець за традицією пропонує усім туристам, що жваво та високочоло дискутують з приводу того, що саме деінде мав на увазі великий Бергман, з’їсти по бургеру з бараниною та купити на згадку овечу шкуру), героїня Вікі Кріпс (яка навіть не дивилася «Сьому печатку»), цілком відокремившись від туристичного натовпу, намагається самостійно впіймати дух генія: купається в морі, де напевно купався і Бергман, валяється у піску, де, мабуть, валявся і Бергман, потрапляє під дощ, нібито безпричинно плаче у ліжку (бо повсякчас відчуває те саме пригнічення… та важкий тиск, бо сама ніколи не напише нічого схожого на «Персону»…, та воно і не треба), купляє овчину (та нехай), нарешті пише історію… (цікаво, що паралельно її чоловік так само пише сценарій, який навіть встигає закінчити та показати продюсерам, та про нього нам, глядачам, нічогісінько невідомо).

Смотрите легально на MEGOGO

«Жорстокий і на екрані, і у житті», – говорять про Бергмана місцеві старожили (режисер зробив дев’ятьох дітей шістьом жінкам, та жодному не був гарним батьком). «Чому його фільми настільки похмурі? Чому він жодного разу не зняв кіно про… щастя?… Сподіваюсь, у реальному житті він все ж таки був трохи щасливіший за своїх персонажів…», – говорить режисерка, що пише сценарії про кохання, своєму чоловікові, що пише сценарії кривавих трилерів про садизм і насилля. Під впливом сонячного та водночас гнітючого острова, у полоні злого генія героїня нібито втрачає чітку межу між дійсністю і уявою, втрачає притаманне їй відчуття та тяжіння до щастя і радості, до земного, буденного, нормального, реального… Та наприкінці саме її чоловік, тверезий і раціональний (який відокремлює творчість від рядового життя) повертає їй таку необхідну ниточку-прив’язку до землі.

Фільм-присвячення Інгмару Бергману, здавалося б, мав бути сповнений омажів, алюзій, відсилок та цитувань. Та у роботі молодої французької постановниці Мії Гансен-Леве немає, по суті, жодного звернення до жодного з творів Бергмана, крім просто прямих вербальних згадок. Тож критики назвали «Острів Бергмана» не фільмом-присвятою, а фільмом-паломництвом. І як будь-яке справжнє паломництво, картина є подорожжю віри, сумнівів, шани, страху перед «вищою силою»… та врешті-решт повернення зі святої місцини у звичайнісінький світ.

Анастасія Лях