Після Янга (After Yang)

Ця метафізична науково-фантастична драма з Коліном Фарреллом могла б бути одним з епізодів антології «Чорне дзеркало». Одним з найбільш ліричних, мудрих і медитативних епізодів. Комусь напевно здасться, що стрічка є надповільною, майже статичною, монотонною нудятиною, в якій єдина жвавість – це груповий фітнес-танець у футуристичних костюмах на вступних титрах. Проте інший глядач точно оцінить цей фільм як практично ідеальну історію з філософської, культурологічної і толерантної точок зору. І так, з такого ракурсу сай-фай про роботів ще ніхто не знімав.

Хтось налаштовує автоспуск на фотоапараті, аби зробити сімейний знімок. В об’єктиві – нетипова родина, що складається з європейця-батька, чорношкірої афро-матері і двох дітей-азіатів: маленької дівчинки і дорослого хлопця (саме останній і налаштовує фотокамеру, а потім чимчикує до сім’ї, аби не проґавити участь у світлині). Виявляється, що дія відбувається у недалекому майбутньому, де разом з людьми живуть біороботи та клони. Подружжя вдочерило новонароджену китайську дівчинку, а потім, аби дитина не розгубила своє походження й коріння, аби пізнала рідні мову і культуру, батьки купили у конторі під назвою «Брати і сестри» (там можна придбати дружніх андроїдів, що стануть дитині братиком чи сестричкою) так званого культурного бота (тобто запрограмованого на вивчення культур, традицій і мов): робота-китайця на ім’я Янг.

Та коли Янг став справжнім членом родини, сином для подружжя та братом для дівчинки, робот раптово зламався і відключився. Здавалося б, можна просто утилізувати цей екземпляр та придбати інший, новий та справний. Але батько сімейства (Фаррелл) починає оббивати пороги усіх можливих сервісних центрів і ремонтних контор, офіційних і неліцензованих, та навіть підпільних, аби «вилікувати» і повернути Янга додому. Поки не потрапляє до наукового інституту, де кажуть, що Янг (якого родина за браком коштів купила з рук в перекупників у вживаному стані) – стара унікальна модель з картою пам’яті і опцією запису спогадів, яких більше не випускають через протести проти порушення конфіденційності. І кажуть, що Янг та його безцінні для наукових досліджень спогади (адже через лімітований об’єм пам’яті робот записує лише окремі, вибіркові події з життя, ті, що здалися йому найбільш приємними чи найбільш важливими, і це є ключ до розуміння «душі» штучного інтелекту) мають стати музейним надбанням та інсталяцією.

Звісно ж, невипадково робота звуть Янг (з англійської young – «молодий»). Нібито володіючи недоступним жодній людині даром вічної молодості, андроїд знову і знову спостерігає за непорушним циклом усього живого: дорослішанням, старінням і смертю. А сам залишається тим самим, ніби стоїть на місці. Та «ніщо в цьому світі не є незмінним», – каже Янг в одній з багатьох філософських бесід-флешбеків, які він веде то з «батьком», то з «матір’ю». Тож якось і він (загадкова межа світу людей і світу машин, незбагненний поріг штучного і природного) просто бере і відключається. З нього іде «життя», і це стає приводом для питання, чи воно в ньому було. Назва «Після Янга» звучить як парафраз виразу «після смерті».

Смотрите легально на MEGOGO

Крізь призму робофантастики автор і режисер Когонада (американець південнокорейського походження, який до свого кінодебюту «Колумб» знімав аналітичні відеоесе, в яких досліджував форму і зміст різних фільмів і серіалів) говорить про вічні абстрактні речі, які турбують людство протягом тисячоліть і які ніколи не будуть розшифровані достеменно. Про життя і смерть, про страх смерті, про можливість життя після смерті, про мудрість прийняття невідворотного кінця, необхідність миритися з утратою і відпускати, бо таким є природний перебіг подій і такою є сутність життя у всесвіті. Здавалося б, «Після Янга» у своїй ідеологічній і естетській концепції має римуватися з «Ex Machina» Алекса Ґарленда. Проте настроєм і тональністю, світоглядом і східною філософією, метафізикою і доктриною прийняття фільм Когонади більше нагадує красиву оскароносну японську драму Йохіро Такіти «Відбуття», де головний герой, колишній віолончеліст, опановує професію «того, хто проводжає в останню путь» і перетворює буцімто огидну й ганебну роботу у похоронному бюро на високе мистецтво й духовне вчення.

В картині майже немає поточних подій, її складає набір фрагментарних спогадів. Тож перегляд схожий на гортання фотоальбому. Адже кажуть, що людська душа то є наші спогади, а матеріалізація спогадів – це світлини. В одній з початкових сцен у чайну крамницю до героя Коліна Фаррелла (батько сімейства є чайним знавцем і чайним майстром, який присвятив життя вивченню сортів, смаків і церемоній заварювання) навідується клієнтка, похила жінка, яка запитує «розчинний чай» і сильно обурюється з приводу того, що «в чайній крамниці немає розчинного чаю». Можна сказати, що і сам фільм схожий на ритуал чайного заварювання, і він точно обурить нетерплячого глядача, котрий не шукає ні в чаї, ні в кіно жодних мудрощів і котрому до вподоби розчинні напої.

В одному зі спогадів Янг, який захоплюється колекціонуванням метеликів, цитує засновника даосизму Лао-цзи: «Те, що гусінь називає кінцем світу, майстер називає метеликом». «Ти справді у це віриш? У кінець як новий початок?» – запитує «матір». «Не знаю. Не думаю, що я запрограмований вірити. А ви?» – цікавиться Янг. «Хотілося б вірити… Гадаю, люди запрограмовані вірити у життя після смерті», – відповідає «мати». «Здається, я готовий прийняти кінець без нового початку», – говорить Янг. «І тобі від цього не сумно?» – «Думаю, я на це запрограмований».

Когонада перетворює схематичну історію банальної поламки одного робота на глибоко раціональну матеріалістську філософію смиренного прийняття смерті як остаточності, після якої не варто сподіватися на продовження чи переродження. Кінець без нового початку – найстрашніший людський жах, який ми, вдаючись до релігій, уперто заперечуємо і ненавидимо. Та іноді правда у тому, що чай – це просто чай, і не пульсує у чайному листі життя всієї планети з її полями й лісами, дощами і спеками. А кінець – просто кінець… Але наші спогади справді лишаються назавжди.

Анастасія Лях