Тринадцять життів (Thirteen Lives)

Цілком можливо, що цей драматичний трилер про неймовірне рятування та неймовірне виживання від режисера Рона Говарда опиниться серед оскарівських претендентів на звання найкращого фільму року. І неможливо не зазначити, що Колін Фаррелл (ще тут є Вігго Мортенсен і Джоел Еджертон, а також знаний за детективом «Смерть на Нілі» Том Бейтман) продовжує приємно дивувати вибором проєктів: із віком актор став набагато розбірливішим і глибшим.

Дія, заснована на реальних подіях, відбувається в липні 2018 року у Таїланді. Тоді там сталася катастрофа, що обіцяла закінчитися трагедією. Дванадцять хлопчиків-підлітків з юнацької футбольної команди на чолі з молодим тренером вирушили у похід в печеру Тхамлуангнангнон, що має протяжність понад десять кілометрів. Та коли на поверхні почалася злива, печеру дуже швидко затопило, і діти опинилися у пастці без жодної можливості повернутися назад. Місцеві водолази, поліція та спецназ протягом тижня шукали і намагалися дістатися до хлопців. Зверху волонтери будували дамби та насосами викачували з печери воду. Та усе марно. Через тиждень до тайських рятувальників доєдналася міжнародна команда добровольців, зокрема кілька найдосвідченіших британських дайверів, спеціалістів саме з гідроспелеології, тобто з печерного дайвінгу.

За десять днів пірнальники вже не сподівалися знайти дітей живими, але хотіли хоча б дістати тіла, аби батьки їх вшанували та поховали належно. Сезон мусонів обіцяв нагнати нові хмари і відповідно нові зливи, тож діяти треба було якнайшвидше. Нарешті двоє британських кейв-дайверів таки знайшли хлопців… І ті виявилися усі живі. Худі, бліді, зневоднені та знесилені, проте живі. І тоді постало питання набагато складніше, практично нерозв’язне. Адже переправити на поверхню трупи крізь кілометри затоплених лабіринтів одне, а переправити живих так, аби ті не стали трупами через паніку, клаустрофобію, страх захлинутися чи задихнутися…, – зовсім інше.

Рон Говард і раніше знімав реальні історії («Ігри розуму», «Аполлон-13», «Гонка»), проте завжди намагався робити їх якомога ефектнішими і кінематографічнішими. Та створюючи «Тринадцять життів», постановник, здається, уперше вдався до максимального наближення до документалістики. Вийшло блискуче поєднання захопливого та напруженого трилера із ґрунтовною реалістичністю програм каналу Discovery. І нібито чудово розумієш, що в кадрі не ті тайські діти, що справді застрягли в печері, не справжні рятівники і навіть не справжній природний катаклізм, проте сприймаєш дію на екрані виключно як голу правду, без костюмів, без декорацій, без художнього домислу та фальшивої графіки. І повінь здається так само реальною (незрівнянно реальнішою за катастрофи Роланда Еммеріха і навіть за хітову норвезьку «Хвилю»), як дощ за вікном. А Фаррелл, Мортенсен, Еджертон виглядають звичайними чоловіками замість голлівудських зірок; спецами, що просто роблять свою справу і намагаються не налажати.

Смотрите легально на MEGOGO

Характери тут змальовані лише у загальних рисах. Ми бачимо, що один з водолазів (Фаррелл) сприймає операцію близько до серця, бо сам має сина-підлітка. Інший (Мортенсен), одинак без сім’ї і дітей, робить вигляд, що просто пірнає, бо вміє пірнати краще за інших («Та я навіть не люблю дітей!» – каже він, коли герой Фаррелла телефонує і пропонує полетіти в Таїланд, аби допомогти місцевим), проте насправді так само переживає й боїться доправити на поверхню бездиханні тіла замість хлопців. Третій (Еджертон), дайвер-анестезіолог, бере на себе найбільшу відповідальність і згоджується на геть божевільний план на межі моралі та етики, тим самим порушуючи священну присягу Гіппократа, бо іншого варіанту спасіння немає, хоча й розуміє прекрасно, що у випадку невдачі та потрапляння подробиць у пресу він перетвориться на дітовбивцю і монстра в очах громадськості.

Та Говард не зациклюється на емоціях рятівників, так само як і не зациклюється на самій катастрофі або родинах зниклих дітей, чи на чиновниках, чи журналістах, що активно висвітлюють надзвичайну ситуацію. Режисер майстерно тримає баланс і фокусується на хронології, фактах і кульмінації, коли відбувається безпосередня місія з переправи хлопців. І оскільки основна дія відбувається у печері та під водою, «Тринадцять життів» можна назвати клаустрофобним трилером, замкненим з усіх боків в одній-єдиній локації, до того ж не мальовничій, а залитій брудною дощовою водою (не так, як у стрічці «Санктум», де пасткою для героїв була надзвичайно красива бірюзова тихоокеанська печера Еса’ала). Проте напруги і реалізму у Рона Говарда набагато більше, ніж у нудного «пригодницького екшна», колись спродюсованого Джеймсом Кемероном.

Анастасія Лях