Ідентичність (Passing)

Ще один доказ, що справді найкращі фільми часто проходять повз «Оскар». Навіть до номінації не потрапляють. Повнометражний режисерський дебют британської акторки Ребекки Голл «Ідентичність», заснований на однойменному романі американської письменниці Нелли Ларсен, – настільки вишукана робота, що, мабуть, перебуває вище за усяку гонитву за нагородами. І напевно, це одна з кращих стрічок в історії, що розповідає не про расизм, а про расу – поняття набагато складніше, куди більш розпливчасте і куди менш зрозуміле.

Голл сама написала сценарій, виступила продюсеркою і режисеркою (у продюсуванні інді-проекту також взяли участь виконавиці головних ролей афроамериканка Тесса Томпсон і ірландська ефіопка Рут Негга). На «Ідентичність» актрису надихнуло генеалогічне дерево її матері-американки, оперно-джазової співачки Марії Юінг, яка по лінії батька мала африканських темношкірих пращурів, зокрема була онукою народженого у рабстві Джона Вільяма Юінга та прапра…онукою Базабіла Нормана, відомого темношкірого ветерана Американської революції. Тож мати Ребекки (яка померла через рік після прем’єри фільму) на якийсь відсоток (незначний, якщо говорити про цифри, та, можливо, вирішальний у її любові і таланті до джазу) була чорною. Відповідно певною мірою чорною є і сама Голл.

Оригінальна назва «Passing» може перекладатися як «той, що минає» або «плинний», або «плин». Але також це слово може означати «прийняття», а в деяких випадках «смерть». І цікаво, що усі значення – і плин, і прийняття, і навіть смерть – так чи інакше стосуються сюжету і смислу цієї історії.

На чорно-білому екрані академічного формату у розфокусі миготять пари ніг, жіночих і чоловічих, десятки поспішаючих ніг невідомих, неідентифікованих перехожих, що снують галасливим Нью-Йорком 1920-х років. За кадром чутно приглушені випадкові розмови… Голл, звісно ж, не просто так починає оповідь саме з ніг, з хаотичного плину безіменних, нерозпізнаних ніг. Бо ж ні по чоловічих ногах, схованих у брюки, ні по жіночих, схованих у панчохи, не зрозуміти, наскільки ці ноги білі чи чорні… У елітному магазині дитячих іграшок дві поважні білі дами обирають ляльку для племінниці чи онуки. І беруть у руки ляльку з нібито «чорною шкірою». «Може оцю? Дівча ніколи не бачила чорних, окрім нашої прислуги». Лялька випадає з рук. Її підіймає інша відвідувачка магазину (Тесса Томпсон), яка чомусь відчуває ніяковіння і деякий острах…, і трохи ховає обличчя під крисами літнього капелюшка. На дворі дуже спекотно.

Смотрите легально на MEGOGO

Згодом жінка, що підняла ляльку, так само ніяковіло і з острахом заходить до фешенебельного мангеттенського готелю і сідає за столик кафе. Вона оглядається. Бачить двох пихатих літніх близнючок, що гонористо сьорбають чай з порцелянових філіжанок (ці близнючки у кадрі постають так само невипадково: вони знаменують зустріч героїні із жінкою, яка їй ніби сестра, з якою її ріднить одна специфічна схожість, і з якою вона ділить один дуже своєрідний секрет). За столиком навпроти пильно вдивляється гарна блондинка у дорогому ефектному вбранні (Рут Негга). Вона підходить і… виявляється подружкою дитинства і юності, з якою героїня разом росла у… Гарлемі.

Історія двох жінок, Айрін і Клер, що возз’єдналися через багато років, з першої ж зустрічі тривожно подзвонює очікуванням чогось поганого, що неодмінно станеться перед завісою (недарма героїня Томпсон напочатку бачить поганий знак: тіло незнайомця на асфальті, який чи то непритомний, чи то мертвий…, і цей інцидент викликає в неї миттєве, та гостре занепокоєння, недобре передчуття… короткий і буцім неважливий епізод потім озивається відлунням у самому фіналі). У дитинстві подруги-мулатки (що народилися з певною часткою чорноти у шкірі, та достатньо світлими, аби здаватись білими) росли серед кольорових, та іноді успішно видавали себе за білолицих (флешбеків немає, аби не розривався лінійний, плавкий плин розповіді, лише зрозумілі натяки з діалогів). А потім, ставши дорослими, кожна обрала свою расу і місце. Айрін вийшла заміж за чорного і залишилася у Гарлемі (в неї великий дім, двоє синів, авто і навіть прислуга…, та іноді, аби потрапити кудись за межами Гарлема, у якийсь престижний заклад «для білих», вона прикидається не тією, ким є). А Клер обрала шлях «бути білою», вийшла за багатія-расиста і відрізала себе від коріння. Обидві нібито щасливі жити життям і кольором, яким віддали перевагу. Та випадкова зустріч породжує в героїнях сумнів, чи справді вони задоволені тим, що мають…

Тут немає маскараду з білилами, якими б героїні маскували темність своєї шкіри. Ребекка Голл не вдається до театральності і нарочитого гриму. Так само немає любовного трикутника, за який можна помилково прийняти сюжет при поверхневому зчитуванні його змісту. Історія набагато тонша і глибша. І це той рідкісний випадок, коли чорно-біле зображення – не просто арт-мода і стиль, а невід’ємна графічна (зовнішня) сутність внутрішнього наповнення. Причому чорно-білість не стільки ділить персонажів (Америку, світ) чітко на чорних і білих, скільки навпаки, розмиває чіткість цієї границі і цього поділу. У монохромі не зрозуміло, який в кого відтінок: трохи темніший, трохи світліший, набагато світліший, помірно темний… Тож начебто бінарна система світовлаштування і дихотомічне мислення обертаються на поліфонічну музику напівтонів.

Негга і Томпсон дивовижні і дивовижно красиві у їх витонченій, рафінованій грі. Блондинка і брюнетка, наче Біляночка і Руженочка з казки братів Грімм. У певному сенсі «Ідентичність» і справді уподібнюється казці («Як я виглядаю?» – запитує Клер у синів Айрін, надягши ошатну сукню для вечірки. «Наче принцеса», – відповідає один з хлопців). Бо ж саме герої казок найчастіше у когось перевтілюються, на когось перетворюються, кимось прикидаються…, як Попелюшка, що перетворилася на принцесу, чи принц і злидар, що спробували пожити протилежним життям.

Рутинність життя Айрін (рутинність, яку героїня не зневажає, а любить) Голл показує через повторюваність одного і того ж кадру: жінка раз у раз йде тією самою тротуарною доріжкою та підіймається сходами до вхідних дверей. Раз у раз вона робить це однаково: просто йде, просто підіймається, просто заходить до будинку, де на неї чекає обране щасливе життя (життя чорної, а не білої жінки). І лише одного разу ця незмінна сцена відрізняється від попередніх: героїня зупиняється і дивиться вгору. На її долоні падає перший сніг. Білий сніг. Та на теплій шкірі він швидко тане…

Анастасія Лях