Альфа (Alpha)

На 16-му Одеському кінофестивалі показали фантастично-метафоричну сімейно-побутову драму «Альфа» титулованої француженки Жулії Дюкурно («Сире», «Титан»), яка за деякими зовнішніми ознаками відноситься до жанру боді-горору, як і попередня скандальна робота режисерки. Фільми Дюкурно ніколи не проходять повз глядача тихо і непомітно, завжди викликають буремні емоції: буремно негативні чи буремно захопливі. Але якщо «Титан» з його полярними відгуками зумів здобути «Золоту пальмову гілку», то «Альфа» із так само діаметрально протилежними рецензіями після каннської прем’єри лишилася без нагород. А дарма. Бо на відміну від «Титана», котрий був однолітнім шок-контентом і попри несамовитий галас швидко стерся з кінематографічної пам’яті, «Альфа» має всі шанси стати мистецтвом довговічним і навіть віковічним.

Сюжет розгортається в альтернативному світі 1980-90-х років, охопленому пандемією. У Франції мешкає родина близькосхідних іммігрантів. Мати-одиначка (надзвичайно вродлива франко-іранська актриса Гольшіфте Фарахані) працює лікаркою і виховує тринадцятирічну дочку Альфу (вельми неординарна майже дебютантка Мелісса Борос, для котрої це всього лише другий акторський досвід після стрічки 2021 року «Мовчання Сібель»). На роботі жінка з останніх зусиль тягне нескінченно прибуваючих і нескінченно вмираючих пацієнтів, яких через зростання невиліковної інфекції стає все більше і яких лікарня просто перестає вміщати. А вдома так само на межі можливостей опікується не надто слухняною Альфою, котра одного разу у розпал гуляння вірусу повертається з молодіжної вечірки не просто нетверезою, а із татуюванням на руці (літерою А) явно неакуратного і негігієнічного походження. До материних переживань додається параноя: через брудну голку донька могла підчепити заразу… В цей час у квартирі з’являється блудний материн брат, дядько Амін (Тахар Рахім, якого вкрай важко одразу впізнати…, і не лише через хворобливу кістляву худобу та скрученість, а і через вбивчо гостре ментальне перевтілення, котре лишає позаду всі попередні здобутки франко-алжирського актора включно з «Мавританцем» і навіть «Пророком»), героїновий наркоман, що колись, коли Альфа була зовсім малою, перехворів тією страшною чумою…

Як і в «Титані», Дюкурно знову фокусується на певній аномалії і пошуку гармонії між батьками і дітьми (там головна героїня Алексія, переживши важку травму і маючи в голові титанову пластину, в дитинстві марно шукала татову любов, а ставши дорослою жінкою, холодно-металевою й агресивною, несподівано знайшла втрачену батькову ласку в турботі стороннього чоловіка, котрому замінила загубленого сина). І так само знову, як і в «Титані», лячно і жорстко фантазує на тему злиття теплого людського тіла з чимось твердим, неживим, гладким, красивим, відполірованим і принципово холодним на дотик. Там це було сексуальне злиття Алексії з автомобілями і як наслідок людсько-машинна вагітність, а тут, в «Альфі», загадковий вірус спричинює поступове перетворення частин тіла сантиметр за сантиметром на сріблясту мармурову скульптуру… Таке напористе тяжіння режисерки до симбіозу з твердим матеріалом нібито свідчить про безумовну твердість характеру Дюкурно, твердість характеру як жінки і як мисткині, однак в «Альфі» на відміну від «Титана» її твердість розсипається на мармурові скалки і мармуровий пил, і зрештою попри холодну вапнякову породу виливається потужним потоком ніжності.

Цілком очевидно, що нарочито придуманий вірус є алюзією на епідемію СНІДу наприкінці 80-х – початку 90-х років. Адже так само передається через кров і незахищений секс, так само найбільше вражає голкових наркоманів і гомосексуалів (пару останніх ми бачимо у приймальній лікарні, де напівмармурового хворого трепетно тримає за руку один із учителів Альфи, що викладає англійську поезію). От тільки гниючі кровоточиві виразки, що спотворюють тіло при СНІДі Дюкурно трансформувала у прекрасну скульптурність, яка не втрачає краси навіть коли ламається на друзки і крихти, і коли кров сиплеться як червоний пісок, символізуючи тлін і попіл… Цілком очевидно, що через шарахання від Альфи однокласників (не через встановлений діагноз, а лише через татуювання) режисерка згадує епоху (і власну підлітковість), коли страх перед СНІДом ширився ще швидше за саму хворобу і жер психіку здорових паралельно із тим, як інфекція жерла плоть інфікованих. І так само цілком очевидно, що, перетворюючи фігури хворих на ефігії (скульптурні надгробки на могилах), Дюкурно вшановує не лише пам’ять усіх реально загиблих, а і їхній заслужений спокій, спокій душі і тіла, котрого вони потребували, але котрий смертельно боялися їм дати близькі і кохані, бо ніяк не могли змиритися і відпустити… Цю відчайдушну відмову відпустити ми спостерігаємо в постійно неспокійних робочих лікарських руках героїні Фарахані, котра відкачує брата після передозування знову і знову, і знову, і знову… і не дає померти, хоча той давно уже померти би радий (і найпарадоксальніше, що Рахім попри безнадійний стан свого персонажа випромінює не депресивність, а оптимізм…, нехай тупиковий, проте осяяний дивовижною щирістю).

Втім, окрім очевидності, здається, є щось в «Альфі» свідомо приховане. І не тільки той твіст, де дві часові паралелі у кульмінації метафізично перетинаються і стає зрозумілим, що то не тільки мати жила в параноїдальному божевіллі с потенційно хворою донькою, а донька весь час жила у божевіллі з не зовсім ментально здоровою матір’ю… Щось приховане є і в імені Альфа (що означає і початок, основу чогось; і позитивну частинку під час радіоактивного розпаду; і Альфа-покоління, себто тих, хто народився у 2010-х і хто є фундаментом нового цілковито цифрового світу, де люди і машини хоч і не буквально, та все ж точно є єдиним цілим); і в арабських заклинаннях старої забобонної бабусі, що весь час говорить про демона червоного вітру, що несе велику посуху, і намагається викоренити те сухе зло (і ту недугу, що перетворює кров на пісок) простою водою (так чи інакше вітер завжди уособлює зміни, і в одній зі сцен він лячно качає, трясе, жбурляє непролазним нічним повітрям пожежну залізну драбину, по якій Альфа намагається втекти з дому через вікно…; вітер уособлює і зміни, і страх перед змінами, і свободу). І щось очевидно приховане є в тому, що жодного разу і жодним словом не згадується батько Альфи, а між її матір’ю і дядьком існує близькість, що здається значно сильнішою за близькість між братом і сестрою.

Можливо, пандемія – лише тло. І на тому тлі ми спостерігаємо материн страх зовсім іншого роду: не через те, що Альфа підчепить вірус, а через те, що рано чи пізно в Альфі проявляться аномалії, викликані інцестом… «Я була тоді надто мала», – каже до матері донька про час, коли хворів мамин брат. На що матір з відчуттям провини і смутку відповідає: «Ми теж були надто малі…». Надто малі, щоби боротися і з демонами, і з вітрами…

Анастасія Лях