Нарешті. Якщо ви як глядач останнім часом почали відчувати задуху від чорних стрічок, які критикують расизм і загалом пригноблення темношкірих, і феміністських стрічок, які критикують сексизм і загалом пригноблення жінок, то «Американське чтиво» стане для вас не просто ковтком свіжого повітря, а кіножиттєво необхідним інгалятором під час нападу астми. І чудовим приводом розпочати дискусію про доцільність продовження на екрані (і загалом у мистецтві) чорно-білої дискусії. Тепер лишилося тільки, щоб якась режисерка зняла фільм про жінку, котра ніколи не стикалася із сексизмом, харасментом, аб’юзом… і котру дістало, що сучасна культура, відчуваючи провину за патріархат, зациклилася на стереотипному фемінізмі.
Головний герой «Американського чтива» у філігранному іронічно-інтелігентному виконанні Джеффрі Райта – доктор літературознавства, викладач і письменник Телоніус Еллісон, котрого близькі і знайомі називають просто Монк. У першій сцені в аудиторії перед студентами він пише на дошці назву роману для розгляду на лекції, яка включає слово «ніґґер». «Це неправильно!» – миттєво протестує юна біла студентка. «Ні, тут все правильно написано, з двома «ґ», – глузливо парирує учитель. Далі він марно намагається пояснити, що південноамериканська література кишить цим і подібними до нього словами, і це нормально, але тонка душевна організація політкоректної дівчини вже незворотно вражена, тож ображена студентка вибігає із зали. А університетський директорат спішить відправити незручного викладача у безстрокову відпустку за власний рахунок.
Його нову книгу (а публікується він нечасто, бо пише надто розумно для дуже вузької аудиторії) жодне з видавництв публікувати не хоче, бо розуміє, що це буде черговий комерційний провал. До того ж, будучи темношкірим письменником, Монк пише «нечорну» чи «недостатньо чорну» літературу, у той час, як новим белетристичним феноменом стає «дуже чорний» роман молодої письменниці Синтари Голден (Ісса Рей), який не розмірковує про високі матерії, а типу «чорною мовою нетрів» «базарить» про реальне «нецукрове» життя чорних, які животіють у бідності, криміналі, наркотиках і помирають на вулиці від кулі білого поліцейського, що переплутав мікрофон (бо ж талановитий чорний юнак так відчайдушно мріяв стати реп-зіркою, що всюди таскав із собою мікрофон у кишені) зі зброєю. Ну, щось на кшталт цього.
Монк, який узагалі заперечує існування раси і так званої «чорної культури», шокований і обурений тим, що подібне чтиво стало бестселером і викликало повсюдний ажіотаж аж до боротьби голлівудських студій за права на екранізацію, якось жартома під псевдонімом пише зумисно неякісну ширужиткову історію під назвою «Моя патологія» із зумисно грубою помилкою у слові «патологія» (бо ж чорні мають бути безграмотними). Ще більші шок і обурення чекають на героя, коли той «гівняний рукопис» від імені такого собі автора-бро, що типу мав важке дитинство, зростав на вулиці і відмотав строк за убивство, стає предметом видавничої гарячки, гітом продажів, суспільним резонансом і лакомим шматком для голлівудських продюсерів вартістю у кілька мільйонів доларів. І навіть тоді, коли Монк, котрому освіта і сумління заважають без докорів етики і моралі згодувати спільноті «тупе лайно», ставить видавцям нібито неприпустиму умову змінити назву книжки на «Гівно» в надії, що на цьому цирк скінчиться, ті… погоджуються, і в світ виходить «Гівно».
Смотрите легально на MEGOGO
Як розумна й інтелігентна комедія чи радше драмедія про американську освіту, американську історію, американську політику й американську родину (отримавши заслання у відпустку, Монк неохоче вирушає до Бостона відвідати родину: стару матір, сестру після розлучення і брата-пластичного-хірурга-гея, причому останній теж після розлучення, причому із жінкою) «Американське чтиво» звучить доволі співзвучно з іншою тогорічною інтелігентно-інтелектуальною драмедією про американську освіту, американську історію, американську політику й американську родину, а саме із «Залишенцями» Александра Пейна. От тільки «Залишенці», події яких розгортаються у 1970-х у передмісті того ж Бостона у закритій елітній школі для хлопців (білих хлопців, що мають стати майбутніми політиками чи навіть президентами), серед іншого включають наратив про те, що чорним хлопцям престижна освіта зась, чорні хлопці вмирають від кулі на вулиці чи у В’єтнамі.
Тобто вмирали. Бо сучасне «Американське чтиво» вустами дещо цинічного у розрізі загального трендового співчуття чорним поневірянням професора Монка якраз і говорить про те, що на сьогодні той наратив застарів по суті, але, прикинувшись «новинкою», повиповзав з усіх щілин на поверхню лише задля того, аби білі своєю несамовитою політкоректністю змогли спокутати провину й отримати індульгенцію. Адже якщо перестати говорити про гніт, перестати підкреслювати специфічність «чорної культури», якщо зрівняти нарешті раси, то білим не лишиться простору для самолюбування каяттям (а чорним зі свого боку не лишиться простору для експлуатації того білого комплексу, котрий в анекдотах і карикатурах – підслухано в одного темношкірого стендапера – докотився до того, що чорний хліб стали називати «не білий, інший»).
Це, звісно, не значить, що автори «Американського чтива» висміюють такі драми, як, приміром, «Станція Фрутвейл» чи заперечують рабство. Вони лише наголошують, що реальність завжди є ширшою за стереотипи. Чи радше так: реальність є кращою за її найгірший стереотип (перефразуючи репліку однієї з героїнь фільму, котрій одночасно сподобалися і непопулярні романи справжнього Монка, і суперпопулярний роман «Гівно», в якому все ж таки хоча би крихта справжнього Монка теж, мабуть, була присутня: «людина є кращою за її найгірший вчинок»).
І до речі, можливо, образ матері Монка, в котрої починає прогресувати нейродегенерація і котру все частіше підводить пам’ять, – це метафоричний закид самому героєві, пам’ять якого про митарства чорного народу надто коротка… Фінал стрічки, до речі, не позбавляє ані себе, ані глядачів ще одного дуже цинічного задоволення. Феєрично цинічного. Проте феєрично смішного.
Анастасія Лях
Американське чтиво (American Fiction)
2023 рік, США
Продюсери: Корд Джефферсон, Персіваль Еверетт, Рем Бергман, Майкл Боус, Раян Джонсон
Режисер: Корд Джефферсон
Сценарій: Корд Джефферсон, Персіваль Еверетт
У ролях: Джеффрі Райт, Трейсі Елліс Росс, Ісса Рей, Стерлінг К. Браун, Джон Ортіс, Еріка Александер, Леслі Уггамс, Адам Броуді, Кіт Девід, Майра Лукреція Тейлор
Оператор: Крістіна Данлеп
Композитор: Лора Карпмен
Тривалість: 117 хвилин/ 01:57
