Анемона (Anemone)

Анемона – це назва низькорослої квітучої рослини, що цвіте багатьма різними кольорами і (що, мабуть, найважливіше в контексті розуміння причетності назви квітки до назви цього фільму) поширена майже по всьому світу, тобто є рослиною-космополітом… (рослиною миру, що не стримується національними і державними кордонами). 68-річний актор Денієл Дей-Льюїс, один із найбільших акторів сучасності і володар рекордних трьох «Оскарів» за головну роль, є уродженцем Англії і водночас має ірландське коріння. Також він є громадянином обох країн, які досі просякнуті взаємною історичною ненавистю й історично пролитою кров’ю…, надто великою кількістю крові…

Стрічка починається з відеоряду викладених горизонтально послідовних дитячих малюнків, намальованих кольоровими олівцями, які зображають спершу оточений водою зелений острів («зеленим островом» називають Ірландію), далі розгніваних беззбройних цивільних людей із піднятими над головами ірландськими прапорами в руках, далі людей у зеленому одязі і з гвинтівками (солдатів у хакі), далі скривавлені трупи на землі під райдугою, з якої крапає червоний (багряний) дощ; далі священнослужителя зі скривавленою книгою (Біблією) в руці (важко сказати, протестантського священика чи католицького, напевно це зумисно не має значення, адже руки в крові в обох церков); далі британський прапор у вогні, далі чоловіка з ручною гранатою і підірваний уночі (під зірковим небом) паб у вогні, розкидані відірвані руки і ноги; далі ридаючу матір із мертвою дитиною на руках (блакитні сльози і червона кров зливаються в єдину калюжу), далі лише суцільні величезні і нескінченні язики полум’я…

Сюжет цієї камерної родинної і (більшою мірою) особистісної драми (до якої криваві політики і криваві релігії є тісно дотичними) розгортається у Північній Англії. Батько (Шон Бін із татуюванням на спині «Лише Бог може судити мене») входить до кімнати дорослого сина і прощається, кажучи, що має їхати. Матір (Саманта Мортон) мовчки проводжає чоловіка. Син теж мовчить, але кістки на його кулаку збиті і скривавлені, про причину чого ми дізнаємося пізніше: в армії юнак ледь не до смерті побив однослуживця за словесні образи (власне, з мовчання фільм передовсім і складається, тобто з важкого мовчання і важких діалогів, а дії тут немає практично зовсім, хоч і є певна неспішна динаміка відеоряду).

Після ще однієї сцени мовчання (Шон Бін в екіпіровці з туристичним рюкзаком, користуючись записаними від руки координатами на папірці з кодовим підписом «анемона», подолавши енні кілометри насичено зелених хащів, приходить до лісової хижі, де Денієл Дей-Льюїс спершу хапається за сокиру, та потім знову ж таки мовчки ставить на вогонь чайник…; навколо тієї хатини білим цвітом – і тільки білим – висаджені ніжні скромні анемони…, білий – колір посередині в триколорі ірландського прапору, що символізує мир між зеленими (ірландськими католиками) і помаранчевими (англійськими протестантами)) поступово з’ясовується (виключно через низку інтимних менш або більш відвертих розмов, бо ані жодних флешбеків, ані будь-якого візуального бекграунда немає), що чоловіки є братами і що біологічним батьком залишеного вдома молодого армійця є відлюдник із хижі, котрий чомусь покинув родину і цивілізацію майже двадцять років тому…

Денієл Дей-Льюїс, відомий своїм монументальним підходом до вживання в будь-яку роль, почав робити великі паузи між зйомками ще на світанку кар’єри, одразу після того як отримав свій перший «Оскар» за роль хворого на церебральний параліч художника в байопіку «Моя ліва нога» (тоді послідувала трирічна перерва перед роллю в «Останньому з могікан»). А вже наприкінці 90-х актор уперше заявив, що втомився від кіно і кидає акторство… (він переїхав до Італії і начебто «підробляв» там… чоботарем…), та за кілька років Скорсезе вмовив зіграти в «Бандах Нью-Йорка». Після здобуття другого і третього «Оскарів» (за «Нафту» і «Лінкольна») Дей-Льюїс знову заявив про відхід від професії, але після п’ятирічної паузи повернувся до співпраці з Полом Томасом Андерсоном у «Примарній нитці», де зіграв кравця і кутюр’є. І тоді одразу ж знову сказав, що полишає кінематограф… Остання перерва артиста, що ніколи-ніколи не надавав акторству бодай найменшої комерційної мотивації, протривала аж вісім років, і по правді здавалося, що ледь не єдиний живий сучасний титан, незаплямований жодною професійною помилкою і халтурою…, таки пішов і більше не повернеться… Але повернувся (ще раз, та можливо останній раз) задля зйомок у власного сина, котрому допоміг написати сценарій «Анемони» (і перше про що ми думаємо, спостерігаючи це «одіссеєве» повернення і гіпнотизуючись усе ще так само скульптурною фактурою, лишень тепер в обрамленні блакитної сивини…: як же красиво і благородно чоловік може старіти…).

27-річний художник Ронан Дей-Льюїс (який, цілком можливо, забажав візуалізувати певну рефлексію про напевно що не надто прості стосунки з надто великим і величним татом) дебютував буцімто історією про батька і сина, проте насправді відносин батька і сина в картині немає зовсім, адже вони ніколи не бачили одне одного і геть одне одного не знають. І стосунків між братами, по суті, теж немає, є лише бесіди між братом і братом (які відбуваються, чергуючись із тривалими паузами мовчання, на тлі лісу, хатини, морського узбережжя, що починається по закінченні хащів; навіть несподіваного пабу (не того з дитячого малюнка, а цілого і непалаючого) і ще більш несподіваного безлюдного луна-парку…), крізь які лунають сповідь і гнів, і невиліковна травма старого затвірника.

Власне, історії сім’ї тут також немає, є тільки історія однієї сильно зламаної (хоч і фізично бездоганної) людини, котру прямо чи опосередковано розбили і знищили три кити суспільства: родина (батько, котрого один брат пам’ятає як віруючого добродія, що висаджував анемони, а інший – як сволоту й потвору, що чинив домашнє насилля і розмовляв із синами виключно мовою армійського ременя), церква (інший отець, якому один брат продовжує молитися і дякувати за посередництво з богом, а інший – помстився буквальним проносом на рясу і «святе» лице, бо той колись давно його ґвалтував орально й анально), політика (один брат так і лишився служити державі, а інший, у минулому так само солдат, став «військовим злочинцем», бо змилувався і добив розірваного на шмаття, але ще дихаючого неповнолітнього партизана-підривника ІРА).

Через те, що немає ніякої іншої історії і ніякої іншої динаміки, крім історії зневіри та болю і динаміки зневіри та болю, що мають одну тільки вербальну і… подекуди атлетичну форму…, «Анемона» тримається виключно на силі вигляду, силі погляду, силі слова Денієла Дей-Льюїса. І так, цього дещо замало, щоби дебют сина виявився не просто поверненням батька, а вагомою драматургічною перспективою; проте… цього цілком достатньо, щоби вітати камбек безумовної акторської величі.

Анастасія Лях