Аркадія (Arcadian)

Ніколас Кейдж грає самотнього батька двох синів, які виживають у постапокаліпичному майже безлюдному світі, знищеному хижими іншопланетними тварюками. «Аркадія» (дослівний переклад «Аркадіанці») – маленький фестивальний інді-горор, в якому набагато більше ніжної сімейно-побутової лірики, ніж безпосереднього жахіття, і жах є не стільки жахом, не стільки істерикою чи боротьбою, скільки відносно прийнятною частиною нового існування.

Фільм є майже камерним і очевидно дуже скромним у виробництві, і тлом використовує живу природну локацію без комп’ютерної обробки (і монстри, створені за допомогою економ-графіки, навмисно рухаються у кадрі таким чином, швидко-швидко мерехтять і надприродно прискорено клацають пащами, аби глядач не зміг їх детально розгледіти). У пролозі батько під час апокаліпсису (якого саме, нам не показують) рятується з двома синами-немовлятами (стрічка зумисно починається не з жаху, а з любові). П’ятнадцять років по тому той самий батько і сини-юнаки ведуть у лігві, що колись було домом, свій своєрідний посткінцевий побут. У них є собака, денні вилазки і навіть саморобний транспорт. Але вночі виходити не можна і двері треба зачиняти міцно.

Слово «аркадія» запозичено з європейської культури й означає тихий, скромний ідилічний простір, жителі якого ведуть максимально просте гармонійне життя на тлі чистої дикої природи (походить поняття від назви однієї з історичних областей Стародавньої Греції). Іншими словами – утопія. І оскільки потворні істоти з’являються лише у другій половині стрічки, перша справді уподібнюється ліричному утопічному існуванню, де кінець світу виглядає не руїнами, населеними спотвореними людськими залишками на кшталт канібалів, головорізів чи просто дикунів, а мирним аскетизмом.

Буденний реалізм на тлі цього неагресивного пасторального постапокаліпсису занурюється не стільки у виживання у традиційному кінематографічному сенсі, скільки у дрібниці нібито аномального, але такого, що почувається цілком звичайним, устрою та вжитку, у стосунки звичайного батька і двох звичайних синів, моменти звичайного виховання, звичайного зростання, звичайного дорослішання, коли формуються характер, захоплення, схильності, інтереси…

Смотрите легально на MEGOGO

Один син екстравертний і більш маскулінний, рубає дрова і бігає на сусідню ферму (до «багачів» у постапокаліптичному розумінні, в яких уцілив великий будинок зі спальнями, меблями, навіть старими дитячими іграшками…, стадо овець, є рушниці, аптечка, посуд і щоденні харчі) до симпатичної дівчини, доньки сусідів. Другий син інтровертний, але розумний: грає сам із собою у шахи, замислюється, аналізує, конструює пастку для монстрів і хоче дослідити прибульця… Один зробив собі ножем неоковирну «брутальну» стрижку. Інший носить дівчачу чи дитячу в’язану шапку в усміхнених квітах (що лишилося і знайшлося на розвалинах цивілізації). Нормальні тинейджери у постнормальних обставинах.

Цікаво, як саме дещо казкове і водночас кровожерливе втручання торкається мирного ліричного побуту героїв. Спершу теж тихо і лірично. Адже вперше, коли глядачам показують одного з чудовиськ-прибульців, він не вривається, не нападає, не жере, не винищує, не клацає пащею. Він повільно простягає і витягує, наче рослина до сонця, свого іншопланетного пальця, аби торкнутися сплячої людини. У ту мить він схожий на Інопланетянина Спілберга… (але іншої миті вривається, нападає, жере, винищує, клацає пащею).

«Аркадія» виглядає як більш дешева і менш комерційна версія «Тихого місця». Тільки «тихе місце» тут не у тому сенсі, що героям необхідно пильнувати тишу, бо почвари реагують на звук, а у значенні, що герої ведуть тихий, по-своєму поетичний і навіть затишний спосіб життя. І цією буколікою, цією аркадією картина нагадує іншу постапокаліптичну камерну драму «Z значить Захарія». І до речі, Ніколас Кейдж тут не шалений, як зазвичай, а так само, як настрій історії, спокійний і мирний. Ну хіба що є одна мить, коли він «воскресає», і на долю секунди його погляд здається знайомо скаженим.

Анастасія Лях