Аудитор 2 (The Accountant 2)

Спершу може здатися, що у сиквелі помітно не вистачає персонажки Анни Кендрік, яка була і чарівною прикрасою, і приземленим здоровим глуздом оригінальної картини. Проте дуже скоро стає зрозуміло, що дівчина як об’єкт романтичної чи навіть дружньої симпатії – очевидно зайвий елемент у цьому пазлі, бо «Аудитор 2» – чисте бадді-муві про конфліктну і суперечливу, та водночас тверду і непохитну братську любов, яка покроково (як у «Людині дощу», тільки в рамках бойовику) долає пов’язане з аутизмом провалля… Чи, може, не стільки з аутизмом, скільки з набагато більш широкою схильністю багатьох (більшості?) людей (і зрілих чоловіків зокрема) до тотальної самотності поза вузьким спектром будь-яких неврологічних розладів.

Власне, термін «аутизм» (від грецького autos – «сам») буквально означає самотність. І варто згадати, як після виходу першого фільму деякі критики звинуватили сюжет у химерності поєднання медичної патології, генія математичних розрахунків і жанрової бандитської стрілянини. Але ж аудиторство (у кримінальному світі, бо там платять більше, а за «більше» можна купувати прекрасні дорогі речі, як то оригінали вартісного і в мистецькому, і в грошовому планах світового живопису) як фах головного героя було обране сценаристами здебільшого на підставі паронімії: аутист – аудитор. І у сиквелі герой Бена Аффлека безпосередньо аудитом узагалі вже не займається, лишаючи спеціальність як знакове прізвисько.

І в продовженні бойовик як бойовик (себто маскулінний екшн як маскулінний екшн, а точніше маскулінний детективний екшн як маскулінний детективний екшн, адже герої намагаються насамперед розв’язати загадку і тільки потім мають на меті перетворити на червоне мереживо синдикат, що торгує людьми) теж виявляється зумисно другорядним. Вірніше так само виявляється видовищною жанровою формою для привернення уваги до глобальної проблеми кожного індивідуального усамітнення і замкнення у власній (хворобливій чи здоровій – не так уже й важливо, точніше не так уже і розмежовуються норма і відхилення від норми в контексті сепарації від соціально-емоційних зв’язків) голові.

Смотрите легально на MEGOGO

Аутист Кріс (Крістіан) Вульф (Аффлек), живучи самотньо у трейлері зі своїми картинами і мотоциклом, щиро (хоча і не надто вдало) все ж таки намагається розширити свій гранично вузький соціальний світ і навіть наважується піти на «швидкі побачення», з чим ясно що пов’язана низка курйозів навколо зациклено/ маніакально математичної поведінки в зациклено/ маніакально романтичному антуражі (варто сказати, що тут не лише сама фабула має твіст і певну кількість шарів, тут навіть гумор має твісти і багатошаровість на кшталт сцени, де герой Джона Бернтала дуже нервує і, стікаючи стресовим потом, репетирує майбутній діалог з начебто любовним інтересом, а виявляється, що із заводчицею коргі, в якої хоче взяти цуценя…; чи сцени, де той самий персонаж за кухонним столом намагається налагодити дружню бесіду з чомусь до всирачки наляканою берлінською проституткою перед начебто сексом, а виявляється, що то чужа кухня і чужий мав бути секс, та поза кухонним столом уже лежить купа нездатних до злягання трупів…; і так само поворотність, об’ємність і ненав’язливу рефренність має душевна складова стрічки).

Аутист Кріс Вульф і поза аутизмом, і всередині нього більше не обирає самотність. Себто він ясно що є самотнім у тому розумінні, в якому ледь не усі ми є одинокими, проте самотність як єдино можливий стан розуму, душі і загалом існування більше не обирає (під його керівництвом і менторством функціонує своєрідний не-зовсім-притулок для особливих підлітків, які розвивають свої надздібності у такому собі приватному типу шпигунському центрі, аудиторській штаб-квартирі… – як професор Ксав’єр і його підопічні мутанти). Так само не з власної волі самотньою є загадкова кілерка із синдромом саванта (савантизм – рідкісний стан на базі аутизму, коли виникають екстраординарні уміння на кшталт вивчення іноземної мови за один день чи навчання віртуозній грі на фортепіано за один урок).

Водночас найманець Брекстон Вульф (Бернтал), брат Кріса, попри свою не вписану в суспільні норми професію є нібито цілковито нормальним. Його середньостатистичний мозок працює максимально звичайно, його соціально-комунікаційні навички цілковито вписуються в поняття «екстраверт» і «душа компанії». Але… ніякою «душею компанії» він абсолютно не є, і його звичка постійно тримати в роті льодяник (алюзія на зубочистку в роті безіменного Водія з фільму «Драйв») є заїданням постійного стресу чи перманентної невпевненості в собі. І неважливо, наскільки брутальним, крутим, маскулінним він здається на перший погляд (і навіть на другий, третій, четвертий…).

Тож під туманним покривалом заплутаної і хаотичної фабули про зниклу без вісти секс-рабиню (вірніше рабиню-прибиральницю, бо тих викрадених жінок, що не годяться для секс-індустрії, торговці людьми змушують заробляти прибиранням), її так само зниклого сина, про таємничу найманку-суперсолдатку, про вбитого приватного детектива (Дж. К. Сіммонс), що раніше (у першому фільмі) розслідував при міністерстві фінансові злочини, про відмивання грошей через піцерійний цех… сиквел, добре озброєний хорошими жартами і дійсно особливою хімією між контрастними і водночас наділеними тонкою спорідненістю Бернталом і Аффлеком, зводить свій наратив до того, що ніхто-ніхто-ніхто попри напускну видимість максимально комфортного почування в ізолюванні насправді бути самотнім не хоче і крізь реальну чи надумано-маскувальну амнезію чи позиційну відокремленість все рівно тримається обома руками за нитку, що веде додому (не до будівлі, а до тих речей і людей, що є рідними і важливими).

Хороша зріла тверда чоловіча сентиментальність в «Аудиторі 2» перетворює кривавість на театр, за яким спостерігати не так хвилююче і цікаво, як заглядати за його лаштунки, де розгортаються щира комедія і щира любов. І коли герой Аффлека в акуратних дорогих білих кросівках з великим інклюзивним ентузіазмом витанцьовує в безкомпромісно трушному (хоч і лос-анджелеському, а не техаському) кантрі-барі, а герой Бернтала на раз-два кидається, як той роздраконений звір, захищати старшого брата від нечемних нетолерантних п’яних ковбоїв…, хочеться, щоби ця чиста непретензійна нехитра сердечна братня розвага тривала вічно…

Анастасія Лях