Автобус у вогні (Загублений автобус, The Lost Bus)

Щонайменше дуже приємно бачити повернення на екран Метью МакКонагі, котрого ми не бачили з 2019 року, коли вийшли «Джентльмени» Ґая Річі. Щонайбільше режисер Пол Грінграсс («Перевага Борна», «Ультиматум Борна», «Капітан Філліпс») знову доводить, що вміє майстерно і переконливо створювати в кадрі динаміку і напругу, з якими глядацька увага взаємодіє в єдиному ритмі і темпі впродовж одного дуже важкого дня чи навіть дуже важких годин. Як і в «Капітані Філліпсі» (так само трилері на реальних подіях і людях), де звичайний (негероїчний) персонаж Тома Генкса змушений був протистояти сомалійським піратам і вибиратися з морської пастки (себто протидіяти вельми незвичайним обставинам), в «Загубленому автобусі» звичайний (знову ж таки негероїчний) персонаж Метью МакКонагі змушений протистояти страшній стихії і вибиратися з пастки вогневої.

Сюжет занурює глядача в безрадісні робочі і домашні будні звичайного рейсового водія Кевіна МакКея, котрий розлучений і живе разом зі старою матір’ю, і зараз уперше після розлучення взяв до себе сина-підлітка на певний час, поки колишня у від’їзді. Юнак сприймає батька як невдаху, і власне невдахою МакКей і почувається: впродовж усього життя намагався вибратися з провінційної діри у велике місто, проте в місті так і не склалося і довелося приниженим і переможеним повернутися назад у глушину, коли більша половина життя вже так-сяк прожита, влаштуватися водієм шкільного автобуса і щодня відчувати, навіть на відстані, як колишня дружина і власний син зневажають за жалюгідність…

День 8 листопада 2018 року (коли сталася одна з найбільших і найтрагічніших каліфорнійських лісових пожеж) починається ще гірше за решту поганих днів. Вірного собаку, старого і невиліковно хворого, доводиться приспати. Чергова сварка із сином закінчується жорсткими словами замкнутого розлюченого тінейджера «Я тебе ненавиджу!» (цими ж словами багато років тому завершилася остання розмова між Кевіном і його власним татом, який помер кілька місяців тому, так і не отримавши шанс змінити темний спогад на світлий). Тим часом метеорологи з усіх місцевих радіохвиль постійно попереджають про «ще більш посушливу і вітряну погоду сьогодні»… Відпрацювавши зміну, Кевін має відігнати автобус на техогляд, але замість того вирішує поїхати швидше додому, аби примиритися із сином, який не відповідає на телефонні дзвінки і повідомлення (Кевін боїться закінчити стосунки, що ніяк не складаються, так само, як колись закінчився його власний зв’язок із батьком). Але тієї миті потужний низхідний вітер уже ламає лінію електропередачі над каньйоном Фезер Рівер, розпочинаючи масштабну лісову пожежу, що дуже скоро дійде і повністю охопить маленьке містечко Парадайз… Додому Кевін МакКей не потрапляє, бо сумління не дозволяє проігнорувати виклик диспетчера: треба забрати зі школи, що знаходиться в зоні обов’язкової евакуації, дітей, за якими не змогли приїхати батьки.

Так, нам одразу показують нормальну, просту, вразливу і неоднозначну, а аж ніяк не героїчну людину: до останньої секунди МакКей чекає і сподівається, що на виклик відгукнеться будь-який інший водій, а він таки поїде до власної дитини замість того, щоби рятувати чужих. Але складається так, як складається… «Загублений автобус» виглядає симбіозом старого і можна сказати культового бойовику «Швидкість», де звичайний рейсовий автобус упродовж двох годин хронометражу відчайдушно намагався не підірватися на встановленій терористом радіокерованій бомбі (і зачіска шкільної учительки у виконанні Америки Феррери навіть майже ідентична зачісці Сандри Буллок, якій так само доводилося дуже нервово та панічно керувати великим пасажирським транспортом, яким вона керувати не вміє, в максимально екстремальних умовах), і заснованої на реальних подіях драми-катастрофи «Вогнеборці» («Тільки хоробрі»), де йшлося про групу пожежників, що гасили велику лісову пожежу в Аризоні.

У фільмі Грінграсса градус нервів і страху, і відповідальності є таким, що безцеремонно виходить за червону лінію: автобус, набитий малими дітьми (котрі тремтять і ховаються під кріслами від нерозуміння ситуації, відсутності батьків і необхідності довіритися не надто привітному незнайомцю… вірніше, не просто довіритися, а повірити в його спроможність вижити всім обсягом ніжної ламкої дитячої душі), несеться у напрямку, що може скінчитися вогневим тупиком. «Зараз ніч?» – серед білого дня невпевнено питає школярка крізь димову кромішню пітьму, котру освічує лише руде вередливе полум’я, і власне в цих двох кольорах (чорному і насичено іржавому) і пульсує основна суцільно кульмінаційна частина стрічки, що парадоксально римується з іржавістю маленького провінційного життя.

І знову ж таки парадоксально і символічно (і цей символізм не вигаданий, не художній, а витягнутий із повністю реальної реальності) каліфорнійське містечко Парадайз, яке за назвою має бути тихим відірваним від бід і клопотів раєм, буквально перетворюється на пекло, в якому крім пекельного жару немає абсолютно більше нічого. «Я ніколи звідси не виїжджала, – зізнається персонажка Феррери, – але тепер, якщо виживу, неодмінно кудись поїду, хоча б у сусідній штат, а може навіть до Африки…, хочу побачити слонів…». Учителька теж має сина і теж прагне добратися до нього живого живою, проте паралельно вибудовує в охопленій сум’яттям і сполохом голові мрію про те, щоби нарешті відірватися від місця, котре безпідставно вважала безпечним едемом. Натомість водій, воліючи дістатися сина, готовий закреслити і нарешті переступити максималістську мрію про щастя десь поза межами рідної миршавої місцини і відбудувати втрачене благо тут, з попелу знищеного вогнем Парадайза.

Так, плачучий МакКонагі – це вже певною мірою експлуатація. Проте разом із тим плачучий МакКонагі – як медитативне жевриво: на нього можна дивитися нескінченно. І зрештою «Загублений автобус» пропонує аж дві речі із трьох можливих, на які можна дивитися нескінченно: вогонь, що горить, і… працюючий Метью МакКонагі.

Анастасія Лях