Бачення метелика

Ця психологічна воєнна драма переродження вперше була показана цьогоріч у Каннах, в паралельній конкурсній програмі «Особливий погляд». Стрічка стала дебютом молодого українського режисера Максима Наконечного. Сценарій разом з ним написала Ірина Цілик, авторка титулованої документалки «Земля блакитна, ніби апельсин». Одну з другорядних ролей виконала знана драматургиня Наталка Ворожбит («Погані дороги»). А головну героїню зіграла Ріта Бурковська, яку раніше можна було бачити в естетській артхаусній картині-блуканні «Парфенон» вбитого в Маріуполі литовського режисера Мантаса Кведаравічюса.

Героїня Бурковської – аеророзвідниця бахмутського добровольчого батальйону Ліля із позивним «Метелик», яка нарешті повертається додому після двомісячного російсько-сепаратистського полону. Біля літака її зустрічають мати, журналісти, просто незнайомі люди. На екрані спливають коментарі зі соцмереж: від «Слава Україні!» до «Все равно вам всем пиздец, укропы». Бліда, змучена, але з ледве помітною посмішкою дівчина нарешті опиняється в своїй квартирі, обшарпаній, але після підвалу з тортурами напевно що схожій на розкішний палац, де є душ, ліжко і чиста білизна. На неї чекає чоловік Антон (Тоха) з її ж батальйону, з яким побралася на фронті і який так само повернувся з полону. Та коли Тоха намагається доторкнутися і обійняти, Ліля сахається і просить не чіпати… Коли нам показують її оголене тіло, вони вкрите не тільки татуюванням (крилом метелика на руці), а й шрамами від катувань.

Починаються процедури довгих медичних оглядів, аналізів і опитувань. І з’ясовується, що Ліля вагітна від ката-наглядача-ґвалтівника. За даних обставин лікарка, звісно ж, пропонує аборт. Та дівчина вагається…

Історія ця, зрозуміло, писалася і знімалася до повномасштабного вторгнення, коли для нас, українців, ще були можливі напівтони, коли все не здавалося настільки чітко чорним і білим, коли народні настрої були суперечливі і відсторонені. Тому тут є сцени, котрих, мабуть, не було б у картині, що робилася вже після 24 лютого. Це, зокрема, сцена в маршрутці, коли у відповідь на посвідчення ветерана АТО водій кричить, що вже двох везе, ліміт вичерпано, і наказує Лілі виходити, і водія підтримує весь автобус, окрім однієї-єдиної пасажирки, що із солідарності з дівчиною теж залишає маршрутку. І сцена погрому циганського табору в столичному парку, коли Тоха та інші нетерпимі націоналісти агресивно принижують та женуть ромів, і навіть чинять убивство, що дає напрочуд гарний привід російському блогеру чи журналісту склепати відеопост про український нацизм-фашизм.

Та попри суперечливі і відразливі сцени (правдиві чи ні – питання не цього часу, але неприємні і неприйнятні за актуальних обставин) думка, яку висловлюють цією історією про жіночий ПТСР її автори, цілком очевидна і безсумнівно істинна: жінка, що протистоїть ненависті і агресії і всупереч цій ненависті дарує нове життя, – то ниточка до мирного завтра. Можливо, більш очікуваною і більш «нормальною» реакцією у цій ситуації були б крики Лілі «Виріжте з мене цього чудовиська якомога скоріше!» (на кшталт криків Нумі Рапас у фільмі «Прометей», коли її героїні довелося вирізати із себе дитя чужого). Та вміння віднайти рівновагу, мету і світло врешті-решт зцілюють підбитого Метелика.

Смотрите легально на MEGOGO

Фільм видався занадто мелодраматичним, м’яким і обережним, щадним і трохи млявим. Наприклад, флешбеки з полону вмонтовані майже непомітним двадцять п’ятим кадром. А образ головної героїні практично позбавлений експресії, він апатичний і блідавий, безбарвний, однолінійний, без поштовхів, спалахів та емоційних вибухів, рівний, як кардіограма мерця (хоча, з іншого боку, ця статика, в якій, можливо, приховано невидимий постшок, постжах, відповідає стану посттравматичного стресового розладу). Але поезія і алегорія допомагають стрічці сплести і звити певні естетику і стиль.

Так, з перших же кадрів зображення, яке фіксує камера дрона чи квадрокоптера (робочого інструмента аеророзвідниці Лілі), ясно римується із зображенням УЗД, тобто буквальне бачення через камеру дрона зіставляється із фігуральним баченням, світоглядом і позицією героїні, котра чинить так, як не очікують оточуючі її близькі і чужі люди. І так само дзижчання квадрокоптера перегукується з дрижачими звуками при польоті комахи. І звісно ж, образ метелика, що невагомо пурхає над апокаліптичним зруйнованим світом (в одному з фрагментів-флешбеків Ліля стоїть зі своїм «баченням», зі своїм «метеликом», зі своєю робочою «пташкою» посеред мертвого, безлюдного міста зі зруйнованими асфальтом, будівлями, стадіоном…, наче в постапокаліптичних голлівудських сай-фаях), – це метафора трансформації і переродження.

Як і метелик, що зазнає перетворення двічі (з гусені на лялечку, з лялечки на метелика), Ліля теж трансформується спершу і вдруге. Спочатку її невідворотно і назавжди змінює полон і ті жахіття й біль, котрих там довелось зазнати. А потім її так само невідворотно і назавжди змінює життя всередині і нонконформістське рішення життя це не рубати. Наче така от мала супротивна дія може призвести до зміни глобальної, як помах крила метелика може викликати цунамі на іншому кінці божевільного, хаотичного світу.

Анастасія Лях